Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Моя рука в теплій руці вікарія, певно, здригнулася, бо він обернувся і з посмішкою сказав:

— Не бійтеся, Едіто. Тут абсолютно безпечно і, як бачите, сухо і тепло. Не так, як у тому жахливому підземеллі, де працюєте Ви. До того ж усе освітлюється електричним світлом. Є вентиляція, вода, туалет... Словом, усі умови. Ще кілька сходинок вниз, — і ми на місці.

— І Ви мене тут залишите? — перепитала я з відчутним ляком у голосі. — Саму?

— Так, у мене ще є трохи роботи, — бадьоро відповів мені вікарій. — Я попереджу сестер та не зачинятиму хід, і Ви у будь-який час зможете самі піднятися нагору. Я ж буду у костелі, напроти біскупського будинку.

Внизу нас чекала добре освітлена кімната. Суха, тепла, із достатньо свіжим повітрям, як і обіцяв отець Люк. З кількома столами, стільцями та книжковими шафами. Навіть привітна, якщо не враховувати відсутність вікон і денного світла. У повітрі ледь чутно гуділа вентиляція... Певно, вона вмикалася автоматично, разом із електрикою.

— Ви ж знаєтеся на латині? — поцікавився вікарій. — Тут майже всі книги й документи польською або латиною. Можете не поспішати. Я випросив у його превелебності для Вас кілька днів. До того ж церковний архів в ідеальному порядку. Є навіть бібліографічний покажчик. Тож я би радив почати з нього. Так Ви складете для себе загальну картину того, що тут є і що би Вас могло зацікавити.

Отець Люк справді не збирався залишатися зі мною. Вказавши рукою на письмовий стіл та приземисту шафу, у якій розміщувалися картки бібліографічного покажчика, він повернувся і вже мав намір ступити під склепіння підземного ходу, яким ми сюди спустилися, як я зупинила його.

— Отче... забула Вас спитати. А картина... Що з тією картиною пані Зірки?

— Я її придбав, Едіто, за чималі кошти і чекаю, коли її привезуть сюди, до костелу. Звичайно, я її Вам покажу перед тим, як вона поїде до Риму, — відповів на моє питання отець Люк. Вочевидь, пані Зірка вирішила не ризикувати з Вашим знайомим, Князевичем.

1327 р. Поділля,

Кам’янецький замок

 ій пан помирає, мессіре де Гастон, він помирає...

Доріан де Моле закрила руками обличчя, аби Георг де Гастон не бачив сліз, що котилися по її блідих впалих щоках. Біля ліжка Х’юго вона ще трималася, але зараз, тут, на вершечку башти, звідки засніжене місто виднілося як на долоні, сили покинули її. Навкруги було стільки простору! Могутня зимова стихія кружляла вітрами навколо шпилів замку, намотуючи білі полотна снігу на дахи веж... Якби позичити хоч трохи у цих холодних західних вітрів міці, вона б вклала ту міць у груди коханого, аби полегшити його подих, аби він міг знову дихати вільно, насолоджуватися дзвінким зимовим повітрям, ловити вустами її поцілунки...

Х’юго завіз її так далеко від дому, від батьківщини. Він став для неї батьком, другом, коханим, чоловіком. І ось тепер, коли всі нещастя зосталися позаду, коли залишилося тільки жити і радіти життю, він помирав. Помирав від підступної хвороби, що понад рік непомітно висотувала життя з його тіла.

Хрипке дихання перейшло у глухий стогін, жар не спадав. Хоч він і боровся з останніх сил, криваві згустки вилітали з грудей щоразу, коли де Моле заходився глибоким кашлем.

Сухоти — неміч, яка вчепилася до її Х’юго десь через рік після їхнього одруження і відтоді невмолимо і вперто підточувала його сили, зводила в могилу.

Чому він? І звідки та неміч взялася? Спочатку Х’юго віджартовувався, приймав трав’яні настої, котрі готував для нього місцевий лікар. У їх затишних покоях тепер стояв терпкий аромат, яким пахли усі ті настоянки. Вечорами Доріан наказувала вносити дерев’яну бочку, наповнену гарячим відваром трав, аби ота цілюща пара наповнювала покої, аби де Моле було легше дихати. Так радив лікар, і ті поради справді допомагали.

В особливих скляночках Доріан тримала мазі та натирання, котрими намащувала груди Х’юго, аби легені прогрівалися і могли працювати краще.

Лікарські трави збирала сама. На подільських луках їх росло чимало. Ще у замку сестри Х’юго, Катрін де Моле, вона навчилася розрізняти їх, використовувати за потреби.

До світання прокидалася в гарячих обіймах коханого, спітніла, пропахла гіркими натираннями та мазями, запах яких всотувала її шкіра з його тіла.

Чого тільки в складі тих мазей та натирань не було: борсучий та ведмежий жир, болотяна ряска, очі білок, зміїна отрута, слиз равликів, мозок ондатри та усіляка інша гидота.

Він терпляче дозволяв їй усім тим намащувати його, годувати пареним вовчим м’ясом, слухняно приймав ліки, ходив босоніж по росі, робив усе, що вона загадувала йому, бо життя тут, у чужій