Читати книгу - "Марта"

(«комсомольця», як у народі кажуть), а цілу — «риковку». Він же не п'є! Ну, хіба що тільки за компанію, трішки пригубити на дні — й усе. Здивувався сам собі. Ще з юнацького захоплення комуністичними ідеями затямив собі, що горілка — це зло. Та ні, ще раніше, коли п'яниця батько денатуратом отруїлися.

Іван кинув працювати над паперами. Робота все одно не йшла. Ніби вже п'яний, похитуючись, зайшов за диктову перегородку до імпровізованої кухні їхнього спільного з Сашею скромного помешкання. Провів сердито по поверхні маленького столика долонею й обтер пилюку об штани. У животі щось жадібно заскавуліло, й Іван з досадою згадав, що не зайшов, як водилося, до їдальні. Саша не готує. Вона ж звільнена жінка. Зараз на партзборах. І якась злість охопила Івана: сердився на дружину й соромився своїх емоцій. Виходить, він не здатний у побуті позбутися міщанських прагнень. Міцно вони засіли в його голові. Ох, як же вона болить, ця важка, ніби й не його, голова!

І тут пам'ять зрадницьки йому підкинула охайну затишну кімнатку Марти. Яка ж була дівчина! І знову мусив спинити свої думки. Та що ж це таке! Щось у ньому з'являється всередині, нуртує — те, чого не має бути. Як же його здихатись?

Схопив надщерблену чашку, витер заквецяним рушником і пішов до кімнати.

Того вечора він упився вперше в житті, як свиня. Коли прийшла дружина, він белькотів їй щось, і слова плутались у думках і на язиці. А вона сиділа поряд, не знала, що робити, бо це з ним таке вперше, а у її сім'ї (о диво! — ніхто не пив), безпорадно кліпала очима і все повторювала:

— Це ж контрреволюція, Іване, контрреволюція...

Київ, листопад 1930 року
1

Марта прокинулася від того, що хтось наполегливо гупав у двері. Кинула погляд на годинник — третя дня. Це ж вона заснула вдягнена після того, як повернулася з роботи!

Після арешту Герберта її було звільнено з установи. Вона довго шукала роботу, повсюдно їй відмовляли, аж поки не вдалося влаштуватися двірничкою... Звичайно, вона могла б шити. Але зараз із рештками приватної ініціативи держава боролась особливо завзято.

Сьогодні вона не тільки стомилася, метучи листя, що безжально і невпинно опадало, а й змерзла. На вулиці мрячив дрібний дощик, а холодний вітер пронизував до кісток.

Прибігла додому, похапцем скинула ватянку і хустку й заварила бліденький чай. А потім просто намагалася зігрітися під ковдрою. й задрімала.

Провела рукою по волоссі, зібраному у вузол, прибрала пасма, що повибивалися під час сну, взула капці й відчинила.

Перед нею стояв голова житлокоопу:

— Я тобі не листоноша, громадяночко! Скільки можна тебе чекати!

— Вибачте, я трохи заснула.

— Розіспалися тут мені! — продовжував виказувати чоловік, тоді як Марта намагалася прийти до тями. — У мене купа справ, а я тут за вами всіма ганятися мушу. Ось, візьми, розпишися.

— Дякую, вибачте, будь ласка, — жінка взяла з рук голови житлокоопу два конверти і зачинила двері.

Відкрила перший. Очі відразу схопили головне: «повістка», «виселення», «за три дні звільнити помешкання». Холод пробіг електричним струмом аж до кінчиків пальців. Марта сіла за стіл і ще двічі, вже вдумливо прочитала повістку. Тоді обвела поглядом кімнату, де пройшло кілька років її подружнього життя. Ніколи воно не мало солодкого смаку, але, лише втративши Герберта, Марта збагнула магічну силу захисту, яку дарує чоловік жінці. Враз забулися дрібні образи, тихі сльози в подушку ночами і відчуття застиглості часу. І щось тужливе й самотнє запрагло повернутися у минуле, відчути рівномірну плинність днів, коли нічого не змінюється, коли механізм буднів працює розмірено й неухильно, ніби невидимий пісковий годинник, у якому завжди однакова кількість піску.

І що з нею буде далі? Яка ж вона безпорадна зараз! Повернутися до села — безглуздо. Там зараз, кажуть, страшні речі робляться. А її сім'я вже давно освоює Сибір неісходиму. Їхати до них? Іще одне глупство. По-перше, у неї немає грошей. По-друге, що вона робитиме з Ліною? Адже останнім часом та стає все слабшою й слабшою. Кинути подругу? Ні, не можна.

Ліна... Два місяці тому Марта прокинулася рано, швидко зібралася й пішла до хворої Валентини Семе-нівни. Саме турбота про неї допомогла їй якось узяти себе в руки після смерті Герберта. Вона мусила про когось дбати, і це давало їй сили, щоб підіймати себе зранку, працювати й десь знаходити шматок хліба. Вона ще не знала, що за кілька днів її чекає ще одна звістка про смерть. Але тітка, схоже, вже передчувала свій близький кінець. Строгі риси її обличчя набули незнайомої Марті м'якості, а очі дивилися на світ із терпінням, розумінням, ба — навіть мудрістю.

Марта поправляла подушку тітки, коли та затримала її руку у