Читати книгу - "Тигролови"

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого. .

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі... Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж... — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії... От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

— І приїхали ми... Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока... Поки нас котрактували — добре співали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули... Худобу ліпше трактують... в душу! Вздовж і впоперек, через цілу "конституцію"!

В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі смутку:

— Ой, де б я, де б я

Із досадоньки пішла?

Ой, де б я, де б я

Цей деньочок провела?..

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням..

— Ой, та й піду я у вишневий садочок,

Ой, та й зірву я горіховий листочок...

— ...І вирвали з коренем... — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками... Боже мій!.. "Куркуль", — кажуть... Мати на Печорі померла... А нас — п'ятьох синів — по світах позагеттю майнули... Трьох в "Сєвлаг" засадили... Ну, добре!!. — рип-рип зубами...

— ... Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок... — тяг дівочий голос.

— ... В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатці був... В Ташкент! був... І всюди те саме — "справку од сєльсавєта" давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..

— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: "шкідник"!

— Ба... — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..

— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.

— ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:

— Ой, та й пошлю я

в славний город Пол-та-ву...

— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так...

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

— І напиши йому привєт... в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

— "З попів, з попів", — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

— Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати...

— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти...

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

— Ну ж, моя крихітко... моє сонечко... моя ластівко... — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.