Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

— Як добре, що ми з тобою поговорили! — сказав я.

— І ви — один з відьомської компанії… — сказала Юкі, перебираючи пальцями пісок.

Поки ми поверталися назад до автомобіля, Юкі розповідала мені про школу. Про те, яка жахлива середня школа.

— Від літніх канікул до школи я не ходжу, — сказала вона. — Не тому, що вчитися не маю охоти. Просто саме це місце мені не до душі. Терпіти не можу. Як іду до школи — настрій псується так, що відразу нудить. Щодня там блювала. А коли блювала — знов з мене знущалися. Всі знущалися. Навіть учителі…

— Бувши твоїм однокласником, я ніколи не знущався б з такої вродливої дівчини, як ти.

Якусь хвилину Юкі дивилася на море.

— А хіба не буває навпаки — що знущаються, бо вродлива? Крім того, я — дочка знаменитості. А таких або страшно цінують, або страшно дражнять — одне з двох. Мені випало друге. Я ні з ким не можу здружитися. Весь час перебуваю в напруженні. І мушу замикатися в собі. Та ніхто цього не зрозуміє. Того, чому постійно тремчу. А коли тремчу — схожа на дику качку. І тоді всі з мене знущаються. Яка підлота! Неймовірна. Соромно за них. Не віриться, що можна таке робити…

Я стиснув її руку в своїй.

— Усе буде в порядку! — сказав я. — Та забудь усі ці дурниці. А ходити до школи через силу не треба. Як не хочеш — не ходи. Що таке школа — сам добре знаю. Жахливе місце! Там усякі дурні кирпу гнуть. Вчителі-нездари вдають із себе розумників. Правду кажучи, вісімдесят відсотків з них — безголові ідіоти або садисти. А, може, й усе разом. Від постійних стресів доходять до краю і потім ганебним чином зганяють свою злість на учнях. Беззмістовних і дріб’язкових правил у школі — хоч греблю гати. Створена система душить індивідуальність, а телепні без жодної крихти уяви отримують добрі оцінки. І раніше так було. І, мабуть, тепер так само. Нічого не змінилося.

— Ви справді так думаєте?

— Звичайно. Про нікчемність школи я міг би говорити годинами.

— Але ж середня школа — це обов’язкова освіта…

— Та нехай над цим сушать собі голову інші, а не ти. Ти не зобов’язана ходити туди, де з тебе знущаються. Анітрохи не зобов’язана. Ти маєш право сказати: «Не хочу!». І сказати це вголос.

— А що ж буде зі мною потім? Усе це повторюватиметься?

— І я в свої тринадцять так само думав, — заспокоював я. — Що все життя зі мною так буде. Ні, так з тобою не буде. Щось таки налагодиться. А як не налагодиться — тоді ще раз подумаєш, що робити. Ще трохи підростеш — і закохаєшся. Тобі куплять бюстгальтер. І ти подивишся на світ зовсім іншими очима.

— Який ви дурень! — обурено сказала Юкі. — Та всі сьогоднішні тринадцятирічні дівчата вже мають бюстгальтери. Ви на півстоліття від життя відстали.

— Ого! — здивувався я.

— Ага, — сказала вона. І ще раз підтвердила: — Ви — дурень!

— Можливо… — відповів я.

Вона мовчки обігнала мене й попрямувала до автомобіля.

24

Коли ми прибули до садиби її батька неподалік від моря, вже почало смеркати. Старий просторий будинок тонув у саду з незліченною кількістю дерев. Територія навколо нього ще зберігала сліди того часу, коли пляж Сьонан вважався зоною прибережних віл. Навколишній спокій і тиша якнайкраще гармоніювали з весняними сутінками. Подекуди на гілках сакури набухали бруньки. Як відцвіте сакура — розпустить свої бутони магнолія. Завдяки цьому за відтінками барв і запахів вдається відчути, як день за днем потроху змінюють одна одну пори року. Тільки подумати, що десь залишилася така місцина!

Садиба Макімури була обгороджена високим дощаним парканом, ворота, як у давнину, увінчував двосхилий дах. На зовсім новій табличці красувався напис «Макімура», зроблений чорною фарбою. На наш дзвінок незабаром з’явився високий юнак років двадцяти п’яти, з короткою стрижкою, привітний як до мене, так і до Юкі, й провів нас у двір. Було видно, що з Юкі він зустрічався не один раз. І всміхався так само щиро й приязно, як Ґотанда. Хоч, правда, Ґотанда мав набагато вишуканіший вигляд. Ведучи нас доріжкою у глибину саду, юнак мені сказав, що допомагає Макімурі-сенсею[36] у всьому.

— Воджу автомобіль, доставляю рукописи, збираю матеріали для вивчення, граю з сенсеєм у гольф і маджонг[37], супроводжую його в закордонних подорожах — загалом роблю все, що треба, — пояснював він мені радісно, хоча я нічого в нього не просив. — Як у давнину казали, я — учень майстра.

— Ага, — відповів я.

Здавалося, що Юкі хоче сказати «Яка дурість!», але змовчала. Мабуть, все-таки знає, як з ким розмовляти.

Макімура вправлявся у гольфі в саду за будинком. Від сосни до сосни тяглася зелена сітка з білою мішенню посередині, в яку він цілився м’ячиком. Було чути, як його ключка з присвистом — ф’ю-у-у! — розтинала повітря. Один з найненависніших для мене звуків у світі. Звучить у моїх вухах убого й сумно. Цікаво, чому? Все дуже просто. Я ставлюся до гольфа упереджено — без жодної на це причини ненавиджу гольф як вид спорту.

Помітивши нас, Макімура обернувся й поклав ключку на землю. Потім взяв рушник, старанно витер піт з обличчя і сказав, звертаючись до Юкі:

— От добре, що приїхала!

Юкі вдала, що нічого не почула. Відвернувшись убік, вийняла з кишені жакета жувальну гумку, розгорнула, сунула до рота й почала голосно чвакати. Фантик від гумки скрутила в кульку і пожбурила в найближчий кадібець з декоративним кущиком.

— Ти б хоч привіталася, — сказав Макімура.

— День добрий… — процідила крізь зуби Юкі. І, запхавши руки в кишені, кудись подалася.

— Гей, принеси пива! — гаркнув Макімура своєму учневі.

— Слухаюсь! — добре поставленим голосом відповів той і поспішив із саду до будинку. Макімура голосно відкашлявся, сплюнув на землю і знову витер рушником обличчя. Ніби не помічаючи мене, він якусь хвилину не спускав очей з зеленої мішені на сітці між соснами. Здавалось — підсумовував свої спортивні досягнення. А я тим часом споглядав порослі мохом камені садової доріжки.

Вся ця сцена видалася мені неприродною, штучною і трохи безглуздою. І не тому, що вийшло щось не так або хтось припустився помилки. Просто все це дуже скидалося на пародію. Наче всі виконували виділені їм ролі. Вчитель та