Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

що наше світосприйняття підвладне динаміці тисячократно іншій! Як ви про це сказали, Кларисо? — підбадьорливо спитав він, обернувшись до неї. — Хіба ви не стверджували, що якби вам пощастило, не відчуваючи відрази, визнати себе відповідальною за того негідного чоловіка, проникнути до нього в камеру й день і ніч невтомно грати там на роялі, то ви немовби вийняли б із нього його гріхи, взяли б їх на себе і з ними піднеслися б?! Звичайно, — мовив він, знов обертаючись до Вальтера, — не треба розуміти це буквально, це — глибинний процес у душі доби, який втілився у притчу про того чоловіка й надихає її волю…

Цієї хвилини він не знав, як йому бути далі — все ж таки додати що-небудь іще про ставлення Клариси до ідеї спасіння чи спокусливіше буде пояснити їй ще раз віч-на-віч її місію проводаря; але цієї миті вона, мов надміру збуджена дитина, підхопилася з місця, рвучко скинула догори стиснену в кулак руку, збентежено всміхнулася й різко поклала край усім подальшим похвалам на свою адресу пронизливим вигуком:

 — Гайда до Моосбруґера!

 — Але ж я не бачу тут нікого, хто роздобув би нам допуск… — озвався Зиґмунд.

 — Я з вами не піду! — рішуче заявив Вальтер.

 — Мені не потрібна ласка від держави зі свободою й рівністю на будь-яку ціну й будь-якого рівня! — заявив Майнґаст.

 — Тоді про дозвіл нам нехай подбає Ульріх! — вигукнула Клариса.

Усі радо пристали на її рішення, завдяки якому вони (й це після безперечно тяжких зусиль відчуло кожне) наразі дістали перепочивок, і навіть Вальтер, попри весь свій спротив, зрештою погодився зателефонувати із сусідньої крамниці товаришеві, на якого вони поклали всі свої надії. Коли він так і зробив, Ульріх остаточно облишив листа, якого хотів написати Аґаті. Він з подивом почув і голос Вальтера, і те, що той сказав. Тут можна міркувати, мабуть, усяко, додав від себе Вальтер, але це, безсумнівно, не просто примха. Може, й справді треба, мовляв, із чого-небудь починати, і не так уже важливо з чого. А те, що в цьому зв’язку виплив саме Моосбруґер, — також, звичайно, лише випадковість; але ж Клариса така, мовляв, на диво безпосередня; її мислення завжди нагадує оті нові картини, намальовані незмішаними, чистими барвами, — суворі й недоладні, та, якщо придивитися до цієї манери ближче, нерідко навдивовижу справжні. Докладно пояснити це в телефонній розмові він, мовляв, не може, але сподівається, що Ульріх не кине його напризволяще.

Те, що Вальтер зателефонував, Ульріхові було якраз на руку, і він погодився приїхати, хоча на дорогу мало піти незрівнянно більше часу, ніж тих чверть години, які йому залишаться на розмову з Кларисою, бо її разом з Вальтером та Зиґмундом уже запросили на вечерю батько з матір’ю. Дорогою Ульріх з подивом подумав, що вже давно не згадував про Моосбруґера й що нагадує йому про нього щоразу Клариса, хоч колись той чоловік майже не йшов йому з голови. Навіть у темряві, крізь яку Ульріх простував оце від кінцевої трамвайної зупинки до будинку друзів, не було місця для такого видіння; порожнеча, куди воно доти проникало, замкнулася. Ульріх звернув на це увагу з приємністю і з тією зачаєною невпевненістю в собі, яка виникає внаслідок перемін, масштаби яких очевидніші, ніж їхні причини. Він задоволено розтинав негусту пітьму щільнішою чорнотою власного тіла, коли назустріч йому непевною ходою вийшов Вальтер, який у цій безлюдній місцині почувався боязко, але дуже хотів сказати кілька слів, перше ніж вони приєднаються до решти товариства в помешканні. Тож він жваво повернувся до того місця у своїй розповіді, на якому вони перервали телефонну розмову. Здавалося, він хотів захистити себе, а заразом і Кларису від якихось хибних тлумачень. Мовляв, хоч між її примхами, як може скластися враження, немає жодного зв’язку, за кожною з них помічаєш симптоми хвороби, що нею заражена наша доба; і в цьому — найдивовижніший хист Клариси; вона, мовляв, — ніби та чарівна лозинка, яка вказує на схований під землею скарб, а в цьому випадку — на потребу замінити пасивну, суто інтелектуальну й чуттєву, поведінку сучасної людини знову «цінностями»; інтелект доби вже ніде не лишив твердого ґрунту, і тепер, отже, тільки воля чи навіть, якщо по-іншому не виходить, насильство може створити нову ієрархію цінностей, в якій людина знайде початок і кінець для свого внутрішнього світу. Вальтер нерішуче, а проте захоплено повторив те, що почув від Майнґаста. Ульріх, здогадавшись про це, обурено спитав:

 — Чому ти висловлюєшся так пишномовно? Видко, тому, що так робить ваш пророк? Чи тобі завжди бракувало простоти й природности?!

Заради Клариси Вальтер проковтнув це, щоб товариш не відмовився їй допомогти; та якби цієї безмісячної ночі звідкись промкнувся був хоч один промінчик світла, то стало б видно, як зблиснули у Вальтера зуби, коли він безсило роззявив рота. Він нічого не відповів, але стримуваний гнів знесилив його, а те, що поруч був кремезний супутник, в якому він вбачав захист від цього досить страхітливого відлюддя, його розслабило. Раптом він сказав:

 — Уяви собі, що ти кохаєш жінку, й ось тобі трапляється чоловік, який викликає в тебе захват, і ти довідуєшся, що він викликає захват і в твоєї жінки, й вона його кохає, і тепер ви обоє, кохаючи, ревнуючи й захоплюючись, відчуваєте недосяжну перевагу цього чоловіка.

 — Ні, цього я уявити собі не можу!

Ульріх мав би вислухати товариша до кінця, натомість він звів плечима й, засміявшись, урвав його.

Вальтер уїдливо зиркнув у його бік. Він хотів був спитати: «А що зробив би в такому разі ти?» Але повторилася давня гра друзів юности. Коли вони перетинали сутінь перед сходами, Вальтер вигукнув:

 — Не прикидайся! Ти ж бо зовсім не такий бундючний, щоб нічого не відчувати!

Але потім йому довелося бігом наздоганяти Ульріха й ще на сходах тихенько розповідати про все, що той мав знати.

 — Що тобі сказав Вальтер? — спитала Клариса нагорі.

 — Зробити я це можу, — без зайвих слів відповів Ульріх, — але не певен, що в цьому є глузд.

 — Чи ти чуєш?! — крикнула, сміючись, Клариса до Майнґаста. — Перше, про що він згадав, це — «глузд»!

Вона метушилася поміж шафою з одягом, умивальником, дзеркалом і прочиненими дверима з її кімнати до тієї, де сиділи чоловіки. Час від часу вона поставала на порозі — обличчя мокре, коси