Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Шаркаючи ногами і щільніше кутаючись у кирею, коронний гетьман залишив залу.

– Звісно, очікувати звісток про перемогу за мурами фортеці – не найгірше заняття… – промовив Потоцький, коли кроки коронного гетьмана стихли у глибині коридорів, і саркастично посміхнувся.

– Егей, хлопе, налий ще вина, – недбало кинув він лакею і зручніше вмостився у кріслі.

II

Ранок п'ятнадцятого грудня не відрізнявся від всіх попередніх ранків, які природа дарувала Придніпров'ю на початку зими 1637 року. Дрібний холодний дощ, до якого час від часу домішувався мокрий сніг, засівав землю, котра ніяк не могла дочекатися білої ковдри першого снігу, а тому виглядала сірою і неприкаяною, немов невтішна вдова після сумної звістки. Голі дерева чорними обелісками мліли обабіч шляхів, кутаючись у сиву імлу, відкликались карканням гайвороння зі своїх поріділих крон до переїжджих, які топилися в баговинні серед розбитої дороги.

Позаду залишилися всі приготування, переміщення, обмін військовими «привітаннями» швидконогих запорізьких і закутих у броню польських чат. Обидві армії посіли найбільш вигідні, як здавалося їхнім вождям, позиції для майбутньої битви, важкі обози надлюдськими зусиллями обозної челяді були доставлені до таборів. Час, коли в повітрі ще не з'явився сморід порохового диму, запах крові і ненависті, але вже досить чітко відчувалося передбойове напруження.

Ще тринадцятого грудня передові хоругви польського війська під керівництвом Самуїла Лаща вийшли в район, де дозорці коронного стражника бачили напередодні козацьку кінноту, і з ходу вступили в гарячий бій з невеликим загоном повстанців, котрі стояли в селі Нетребівка. Божевільним наскоком закованого в броню кулака гусарської хоругви Лащ розтрощив козацькі лави, не поминувши заодно вирізати все мирне населення Нетребівки, спалити сільську церкву, побудовану в незапам'ятні часи, і вишикувати на вигоні над селом страшні віхи – два десятки залитих кров'ю паль зі страченими на них полоненими козаками. І ще довго води Росі, над тихим затоном якої стояла мальовнича Нетребівка, червоніли від крові сотень людей. Людей, що у відчаї шукали спасіння в холодній ріці, але знаходили лише смерть у її хвилях від мушкетного вогню драгунів і списів шляхетного лицарства. Сам коронний стражник з блиском у очах і садистською посмішкою на обличчі спостерігав за картиною побиття беззбройних жінок і дітей, старих і немічних селян.

– Скурві хлопи! – сміючись, казав він. – Чому ви так живо реагуєте на свою смерть? Хіба ваші смердючі душі варті, аби їх рятувати?! Вогню, жовніри! Ріжте і паліть кляту схизму, щоб жодний живим не пішов з рук Самуїла Лаща!

Того ж дня загін коронного стражника підійшов до сусіднього від руїн Нетребівки села Дробівка, де з півторатисячним загоном козаків перебував отаман лівобережних лугарів на призвісько Коростель. Налякані чутками про страшну долю мешканців Нетребівки, погано організовані лугарі спішно відступили, чим дали змогу Лащу форсувати Рось і закріпитися табором на досить значному плацдармі за рікою. До ранку в таборі коронного стражника не замовкали радісні крики гусарії, п'яної від меду і першої легкої перемоги. Щоправда, на ранок настрій ясновельможних дещо погіршився – під покровом ночі невідомі відчайдухи відтяли голови чотирьом значним товаришам і повісили їх на кілках у центрі табору. Сумні, з посинілими обличчями і виряченими очима, висіли шляхетні голови, посилаючи останній докір товаришам, які за пиятикою зовсім забули про охорону і будь-яку пильність.

Наступного, чотирнадцятого грудня, у Нетребівку прибув з основними силами Потоцький, який був прикро вражений відсутністю бодай одної вцілілої хати, внаслідок чого йому довелося ночувати у вогкому наметі. Коронне військо почало переправу, і саме цього дощового дня польський табір зупинився поблизу невідомого досі в Польщі селища Кумейки. Стали чотирикутником обліплені цілими купами багна вози, звелися вгору трикутники парусинових наметів, забігали челядинці в пошуках кращого місця для розташування своїх панів та корму для їхніх гарячих іноходців. Здійнялися в небо стрічки димів від багать, що їх палили мокрими дровами. А Потоцький з полковниками, схожі на блискучі скульптури з цілими гронами страусиного пір'я на шоломах, у супроводі почту зі знаменами, штандартами, значками і прапорцями, виїхали на пагорб над табором, щоб оглянути місцевість. Довго оглядав коронний польний гетьман поле майбутньої битви в довжезну далекоглядну трубу, врешті-решт залишившись задоволеним – він обрав кращу з можливих позицій, і пан Станіслав навряд чи так добре зміг би розташувати військо, навіть зі всіма своїми знаннями європейських мов!

Одночасно основні полки Павлюка, які налічували три тисячі запорожців і п'ять тисяч випищиків з усієї України, через Чигирин і Черкаси підкотилися до містечка Мошни, котре розташовувалось у кількох верстах від Кумейок. Але кількість козацького війська лише на перший погляд була меншою за військо Потоцького – ще не встигли вози оточити козацький вагенбург міцним колом, як вже понесли швидконогі коні гетьманських джур у пошуках малих і великих загонів і ватаг, про які Павлюку було відомо задовго до виходу на волость, і які було розсіяно на величезній території від Жашкова до Глухова, від Бару до Чигирина. Тепер ці люди мали підсилити козацьке військо.

І все ж не розгладжувалось ясне чоло козацького гетьмана. Він уже тепер починав розуміти власну помилку – маючи інформацію про бунт коронних військ під Білою Церквою, Павлюк згаяв час, необхідний для накопичення сил. Тож тепер вдалося об'єднатися лише із загонами Скидана, Кизима, Коростеля і ще з десятком мілких ватаг, які пристали до запорізьких полків за останні кілька днів. Близько ж двадцяти тисяч лівобережців залишилися за Дніпром, охороняючи перевози від Потоцького, як і було домовлено на таємних радах з Павлюком і запорізькою старшиною. Багато кому з них і тепер не було відомо про подолання конфедерації в поляків і появу коронних полків поблизу Кумейок. Але навіть при такому складі обставин у козацькому таборі налічувалося майже двадцять тисяч війська, і гетьман після недовгих роздумів вирішив не уникати битви, обмежившись універсалом, який і понесли джури пагорбами і долинами прадавньої Київської землі:

«Павло Михнович, гетьман з військом Запорізьким Низовим і Городовим. Панам отаманам, товаришам нашим і усій чесній братії доброго здоров'я й у всьому довгого віку і успіху від Бога бажаємо!

Покірно вас, як милих братів просимо: вдень і вночі поспішайте до Мошен, до армати, бо ми сьогодні поспішили з арматою до Мошен, а поспішили тому, що жовніри хотіли товаришів наших вигнати з Мошен, де, проте, великого успіху не мали. Жовнірського товариства полягло кількадесят і, почувши про армату від Мошен, захопила ніч і