Читати книгу - "Не вурдалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роман почав погано спати. Ось і цю ніч я чула, як він намагався вдавати, що спить, щоб мене не тривожити, а сам тихенько встав з ліжка та пішов пити нітрогліцерин. Я не могла заснути, бо чула як він лежав тихенько та тільки тяжко зітхав.
– Ну, як ти провів ніч? – запитую вранці.
– «Не спалося. А ніч як море», – відповів словами класика.
– Тобі треба поїхати до лікаря, – кажу я.
– Я лише місяць тому пройшов лікування, – нагадує він. – І зараз у мене є ліки.
– Можливо, потрібно проконсультуватися в іншого лікаря, – даю пораду.
– Що ж вони можуть зробити, якщо мій двигун зносився та почав давати збій. Знаєш, Марійко, чомусь весь час згадую своє дитинство.
– Дивно, але я теж. Можливо, і хвороби до нас причепилися, як спасівські мухи, бо не було у нас дитинства. Весь час недоїдали, недопивали та змалку багато працювали.
– Працювали ми з тобою, люба, все життя, віддавали на роботі себе до останку, а пенсії такі у нас з тобою, що сором кому зізнатися, – говорить Роман. – Ті ледачі, що дупи дома висиджували на дивані, теж отримують стільки, як і ми. Хіба це справедливо?
– Так ще й насміхаються з нас! – додала я. – А ми чужим дітям більше часу приділяли, аніж своїм.
– А тепер держава надала нам статус дітей війни, назначили нам доплату до пенсії, а все лише показуха. Бо не бачили ми тієї надбавки, і скоріше всього, не бачити її нам ніколи, як власних вух.
– Як не бачити «Юліної тисячі», – з сумом додала я. – Зареєструвалися, а ось вистояти чергу у тісному задушливому приміщенні я не змогла. Це я винна, що не витримала.
– Не картай себе, – намагається втішити мене Роман. – Чи ти винна, що держава нас так обдурила, вкравши всі заощадження?
– Шкода грошей, – кажу я. – Іноді як згадаю, що відмовляли у всьому і собі, і дітям, намагаючись заощадити якусь копійчину про всяк випадок, а воно… Аж плакати хочеться!
– Нічого, переживемо, – посміхається Роман. – І не таке пережили!
Ми йдемо на кухню. Я починаю готувати суп, Роман голиться. Потім снідаємо разом та йдемо в двір. Роман випускає з повітки курей, я їх годую. Він бере відра йти по воду.
– Бери одне цеберко, тобі не можна робити такі навантаження, – нагадую я йому. – Я можу сама принести одне відро.
– У тебе астма, – заперечує Роман. – Тобі теж не можна підіймати важке.
– Тоді носи по одному.
– Добре, – відказує Роман.
Сказав, а сам взяв два відра та пішов, бо не вміє працювати в півсили. Наливаємо курям та собаці води, беремо сапи та йдемо разом на город.
– Будемо працювати, доки не припече сонце, – каже Роман.
– Звичайно, – погоджуюся з ним.
– Доброго дня, сусіди! – вітається до нас Марина Йосипівна.
– Й вам також! – відказую я, та йдемо до низенького паркану, що відділяє межі наших городів. – Як ся маєте? Як здоров’я?
– Дякувати Богові, тримаюся. А я ось надбавку отримала до пенсії як дитина війни, – говорить сусідка. – Аж дві тисячі гривень, щоправда, за півтора року.
– А нам не дали.
– А ви думаєте, мені хтось би дав, якби сама не позивалася до суду? Це мені сваха підказала, як треба робити.
– І як же? – поцікавилася я.
– Спочатку поїхала до приймальні соцпартії. Там юрист зробив усі розрахунки та склав позивну заяву. Потім подала позив до суду на пенсійний фонд. Тоді було засідання, а потім вже пенсійний подав апеляційну заяву, і вже після цього принесли гроші. Відчиняють, любі сусіди, тим, хто стукає. Ось так! – сказала сусідка та зробила поважне лице.
– І скільки ця «пісня» зайняла часу? – запитує Роман.
– Майже рік. Але що поробиш? Довелося на все про все витратити двісті п’ятдесят гривень, але отримала дві тисячі. Тепер буду подавати позивну заяву з вимогою виплатити мені за минулий рік.
– Дякуємо за інформацію, – кажу я.
– Так ви будете позиватися чи ні? – запитує сусідка.
– Ми подумаємо, – сказав Роман.
Увечері ми знову повернулися до цієї теми.
– Не розумію політику нашої держави, – говорить Роман. – Спочатку самі назначають доплату, приймають закон щодо дітей війни, а потім нічого не виплачують. Чому люди повинні ходити по судах? І чи нема чого робити суддям?
– Бачиш, сусідка добилася-таки виплати, – розмірковую я. – Чи й справді поїхати та подати заяву?
– Ти як хочеш, Марійко, а я нікуди не поїду.
– То ж чому?
– Ніколи я нічого ні в кого не просив і зараз не хочу ходити по кабінетах з протягнутою рукою, ніби жебрак якийсь.
– Я це добре знаю, – кажу я. – Пам’ятаєш, коли ти був директором школи, а у наших хлопчиків не було лиж?
– Тоді ти попросила принести пару лиж зі школи, бо в той час були лижі на кожного учня школи, а я відмовив, – зітхнув Роман.
– Ти міг би попросити завгоспа списати лижі та дати їх хлопчикам, але ти сказав, що не будеш обкрадати державу та учнів.
– Так, – сказав Роман. – Але я можу чесно дивитися кожному у вічі, бо моя совість чиста, як кришталь.
– А одного разу я тебе попросила поміняти наші нові «вафельні» рушники на махрові, які тоді отримали для літнього табору праці та відпочинку, – нагадала я.
– І я на тебе визвірився. Вибач, але це було б нечесно стосовно до учнів.
– Ти не лаявся, а так на мене вирячився, ніби я тобі замовила вбивство, а не попрохала поміняти рушники, – посміхнулася я.
– Ну пробач мені, але я не міг інакше! Не міг і все! І зараз мене беруть сумніви: чи потрібно йти із заявою до суду?
– Ми не отримали тисячу гривень своїх заощаджень. У нас така мізерна пенсія, що не можемо онукам на цукерки дати якусь копійку, – говорю я. – І врешті-решт, це наші гроші, а не чужі. Хіба ми колись чуже брали?
– Ніколи і нічого, – говорить Роман. – Ми прожили чесне життя, і нам не соромно дивитися людям в очі. Хіба це погано?
– Я вже не знаю зараз, що краще: сміливо дивитися людям в очі чи дати дітям лижі? – сказала я, гірко посміхнувшись.
Ми знову і знову поверталися з Романом до розмови про позив до суду. А тут ще прийшла з пенсією поштарка та підлила масла у вогонь.
– А ви, як діти війни, не позивалися до суду? – запитала вона. – Люди почали отримувати доплату. Дехто вже другу доплату отримав.
– Насправді отримують гроші? – поцікавився Роман.
– А чого ж їх дарувати державі, якщо ви їх заслужили?
– Так то воно так, – говорить Роман. – Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.