Читати книгу - "Аку-аку"

машину, спав як убитий, спершись на руль. Ми розбудили його і поїхали вибоїстою дорогою в напрямку лепрозорію, але незабаром повернули втоптаною худобою стежкою в глиб острова. Стояла темрява, дороги тут не було, і Атан, наче регулювальник руху, показував витягнутою рукою, куди їхати. Ганчірочка на вказівному пальці — єдина згадка про зараження крові — біліла в темряві і правила нам за дороговказ. Коли ми так проїхали з півгодини і залишили праворуч Пуна Пау, де колись брали червоний камінь на перуки, Атан подав знак зупинитись.

Всі шестеро вийшли з машини, з задоволенням розминаючи ноги після тряскої їзди. В селищі, яке тепер лежало в темряві далеко позаду нас, стояла мертва тиша. Дощ перестав сіяти, і зірки поволі відвойовували в хмар небо. «Сільський капітан» глянув угору і шепнув, що, коли дощ перестав, значить, ми маємо «добре щастя». І мене, й Еда вразила така репліка з боку жителя острова Пасхи. Адже в посуху кожну зливу остров'яни зустрічали з великою радістю, де б вони не були і що б не робили. Маленький Атан одразу ж додав, що він впевнений, що все буде гаразд: у його тітки Таху-таху є велика сила мана. Вона не тільки навчила його, як поводитись, але й сама приготувала все, що потрібно, в земляній печі біля печери.

Перш ніж іти далі, нам довелось перелізти через високу, хитку кам'яну стіну. Атан узяв у фотографа всю його апаратуру і весь час допомагав йому. Я дуже боявся, щоб хтось не зірвався з стіни, бо це вважалося б поганою прикметою. Але ми щасливо перебрались на той бік і натрапили на вузеньку непомітну стежку. Атан попросив мене йти попереду і світити кишеньковим ліхтариком. Через деякий час проклятий ліхтарик погас, і мені довелось зупинитись. Обидва брати дуже злякались і, нервуючи, запитали, що сталось. Я намагався заспокоїти їх і, покопирсавшись у ліхтарику, поки не домігся тьмяного світла, рушив далі. Але брати помітно хвилювались і не могли заспокоїтись доти, доки фотограф потай не передав мені свого ліхтарика і я знову не освітив дорогу.

Стежка петляла серед високого маїсу. Зрідка на полі траплялися голі кам'янисті місця. Атан потім сказав мені, що це місце зветься Матамеа, що мовою остров’ян означає «планета Марс». Я намагався орієнтуватись у темряві, але, крім світлого кружала од ліхтарика під ногами, я бачив тільки контури трьох круглих вершин на фоні зоряного неба: один спереду і два праворуч.

Шестеро людей мовчки посувалися в нічній темряві. Похід був незвичайний — якесь дивовижне сплетіння минулого й сучасного.

— Я йшов попереду. В перекинутому через плече рюкзаку лежав зошит «сільського капітана» з письменами ронго-ронго, а в поштовому мішку норвезького королівського міністерства закордонних справ — кам'яний череп, який мені дав Атан. За мною низкою йшли всі інші з фотоапаратами й порожніми картонними коробками. Коли ми вийшли у відкрите поле, заросле високою сухою травою, Атан шепнув, щоб ми зупинились, і попросив мене погасити ліхтарик.

Його старший брат, «сільський капітан», відійшов кроків на п'ятдесят ліворуч і зупинився у високій траві спиною до нас. Ми почули, як він повільно заговорив по-полінезійськи. Його спокійний голос звучав якось незвичайно серед мовчазного поля. Він говорив мелодійно і досить голосно, але не на повні груди. Перед ним не було жодної живої душі — тільки його чорна спина вимальовувалась на тлі зоряного неба. Атан, широко розплющивши очі, пошепки пояснив нам, що його брат розмовляє з місцевими аку-аку, бажаючи задобрити їх. Потім «сільський капітан» повернувся до нас і суворо попередив, що, зійшовши з стежки, ми повинні розмовляти лише пошепки, не сміятись і зберігати цілковиту серйозність. Мене знов попросили йти попереду, цього разу по високій траві, туди, де Естеван виголошував свій монолог. Суха трава була досить рідка. Коли ми зупинились, «сільський капітан» нахилився і почав руками розгрібати пісок. Скоро ми помітили блискучий зелений банановий листок, і я зрозумів, що саме тут вранці побувала стара Таху-таху і приготувала так звану уму, тобто полінезійську земляну піч. Бананове листя знімали шар за шаром. Нижнє листя було коричньовим, від нього йшла запашна пара. Невдовзі з'явилось біле м'ясо печеного курчати і три картоплини батата, а наші ніздрі залоскотав чудовий своєрідний запах, від якого в нас покотилась слина, а сама піч, здавалось, наповнилась чарами. Поки відкривали земляну піч, Атан сидів як на голках, широко розплющивши очі. Коли з'явилось курча і з'ясувалось, що воно чудово спеклось, у нього наче камінь упав з серця. Земляна піч Таху-таху була вдалою, нам сприяло «добре щастя».

Ми урочисто сиділи навпочіпки навколо земляної печі і вдихали чудовий запах. Мені пошепки веліли одломити від курчати жирний куприк; я мав з'їсти його сам, а решта будуть дивитися. Одночасно треба було голосно сказати на місцевому діалекті:

— Хекаї іте уму паре хаонга тапапу Ханау еепе каї норуего.

Згодом я дізнався, що навіть самі остров'яни не могли точно перекласти цієї древньої фрази. Загальний зміст її такий: ми їстимемо з норвезької земляної печі довговухих і дістанемо силу мана, щоб зайти до печери.

Брати й досі ще не заспокоїлись, і я, як ніколи, намагався точно повторити незрозумілу-мені фразу. Закликавши на допомогу всі свої знання з анатомії, я відшукав в скоцюрбленого курчати потрібне місце. Пізніше я помітив, що лапки курчати, хоч і це були відрубані, але зламані в суглобах і притиснуті до тіла, голова і шия звернені набік, а дзьоб зрізаний біля самої основи. Я згадав, як бургомістр розповідав мені, що коли хочеш убити свого ворога, треба зробити якісь магічні маніпуляції з курячим дзьобом. Я відломив крихітний куприк, поклав його до рота і пожував. Дуже смачно. Потім мене попросили покуштувати по шматочку від кожної картоплини. Вони теж виявились чудовими. В роті залишилася куряча кісточка. Я не знав, чи виплюнути її, чи проковтнути і, боячись зробити помилку, смоктав кісточку доти, доки Ендіке не дав знак, що можна виплюнути. Але тут втрутився Атан і попросив покласти кісточку на банановий листок.

Тепер мені веліли відломити по шматочку курчати й батата для кожного з присутніх, потім усі, і я теж, мусили знову повторити ту саму складну фразу. Я дуже боявся за фотографа, який, не розуміючи жодного слова, першим відважився розтулити рота. Але він пробурмотів щось так невиразно, що принаймні ніхто не міг почути нічого поганого. Ед відбувся тим, що запхнув у рот шматок чудесної, курятини, як тільки я вимовив за нього цей важкий вислів.

Нарешті ми скінчили й цей