Читати книгу - "Смерть Верґілія"

добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худобини, що розминає в долоні, як грудку плодючого ґрунту, — з такою любов’ю тримається, з такою жагою тримається усе це пізнати, о, він так обіймає той ґрунт, ту худобину й плід, що й сам опиняється в їхніх обіймах і відчуває тепло і захист десниці, що спокійно, з любов’ю тримає його, і підтримує, і пізнає, вона пригортає його і відпускає влад із припливами і відпливами років і днів, отож він, заколисаний нею, припливами й відпливами її заколисаний, спокійним теплом її заколисаний, приймає від неї весь спокій свого буття, приймає спокійно, знаючи навіть, що колись і вона охолоне й він, обернувшись на порох, випаде з неї у лоно першопочатку, сонне і непідвладне долі; в сиру землю зі смертю зійде селянин, але подих його, від усього земного звільнившись, скинувши пута, вознесеться до позамежности зовні, до голосів незримости, де панує божественність! Там, унизу, проїздили селяни, над’їздили і проїздили, тяглися вози за возами, і на кожнім сидів чоловік, він спав, він хропів, голова хить та хить, кожен уже майже й не доля, вже майже й не випадковість, кожен — просто істота жива у нічній коловерті; отак вони й їхали, старі й молоді, бородаті, обличчя в щетині й гладенькі, отак вони й їхали, як споконвіку тут їздили їхні батьки, і діди, і прадіди, — втілення глибокого спокою й затишку, спокійного втілення свого ґрунту надійного — великих припливів і відпливів; вони їхали, спокійно й терпляче долаючи долю, їхали сонні, забувши про голос, що витав понад ними, що був невиразною їхньою мрією, навіть їхньою певністю, голос, якого вони, однак, майже не намагались почути, бо в позачасових змінах від покоління до покоління проміжків немає, і байдуже, кому випаде щось вершити — батькові, а чи онуку, а чи далекому правнуку; охоплені чином, сильнішим за них, з любов’ю й смиренням переймаючись ним, смиренно вони проїздили крізь темінь на закраїну ночі; право на сон вони мали. А він, хто серед них колись був, теж колись селянин, він лежав тут, від усіх них відлучений, від землі геть відлучений, від рослин і тварин відлучений, він, підвладний тепер лише долі, він лежав тут — той, хто бачив крізь ніч; о, в душу кожного з нас вже закладено чин, сливе недосяжний, чин, сильніший за нас, сильніший за нашу душу, й лише той, хто досягне самого себе, в такій ось останній готовності вмерти досягає і власного чину, той недремно чатує над сном цього смертного світу. О повернення на батьківщину, о ця недремність! Де це було? Хто чатував над світом, хто чатував над тими, що їхали сонні крізь темінь? Може, то робив голос? А може, робив це він сам, ушанований ласкою чути той голос? Чи не йому чатувати тут велено? Ніколи! Ніколи не був він на таке здатний, він, хто не здатний допомогти, хто не бажає приподоблятися, пустодзвін, що творіння своє мусить знищити, бо людина, чин людський і людська потреба у допомозі означали для нього так мало, що нічого із цього він не осягнув і не полюбив, а щоб оспівати — то вже й поготів, тож не написав про це жодного слова, лише марно звеличував і прославляв красу; о, це вже просто зухвальство — гадати, ніби йому чатувати тут велено, поки прийде чатовий достеменний, передвісник отого голосу! Виходить, усе це — просто той самий сон, ніщо інше? Чи йому справді судилось почути той голос