Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила.

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо найшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась;

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди:

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!

[Друга половина 1848, Косарал]

ЗАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА…

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за Лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе,

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович

З Ромоданом. Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють єлико мога…

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

«Не боюсь я, отамани,

Та жаль України.

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві:

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

А я, брати запорожці,

Возьму собі рясу

Та піду поклони бити

В Межигор до Спаса».

Задзвонили в усі дзвони,

Гармата гримала,

У дві лави задніпрянці

З москалями стали

Аж на милю – меж лавами

Понесли клейноди…

Годі тобі, Петре, пити

Із Тясмина воду!

Положили ті клейноди

Попенкові в ноги.

Іди, Петре, в Межигор'я

Молитися богу.

Не пустили Дорошенка,

У рясі пізнали,

Закували у кайдани,

В Сосницю послали.

А з Сосниці в Ярополче

Віку доживати.

Отак тобі довелося,

Запорозький брате!..

Виглянуло над Чигрином

Сонце із-за хмари,

Потягли в свої улуси

З турками татаре.

А ляхи з своїм Чарнецьким,

З поганим Степаном,

Запалили церкву божу.

І кості Богдана,

Й Тимошеві в Суботові

Гарненько спалили

Та й пішли собі у Польщу,

Мов добре зробили.

А москалі з Ромоданом

В неділеньку рано

Пішли собі з поповичем

Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тільки ти, святий Ростовський

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати

І богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

І досі ще що рік божий,

Як день той настане,

Ідуть править панахиду

Над нашим гетьманом

В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]

НЕ ДОДОМУ ВНОЧІ ЙДУЧИ…

Не додому вночі йдучи

З куминої хати

І не спати лягаючи,

Згадай мене, брате.

А як прийде нудьга в гості

Та й на ніч засяде,

Отойді мене, мій друже,

Зови на пораду.

Отойді згадай в пустині,

Далеко над морем,

Свого друга веселого,

Як він горе боре.

Як він, свої думи тії

І серце убоге

Заховавши, ходить собі,

Та молиться богу,

Та згадує Україну

І тебе, мій друже;

Та іноді й пожуриться —

Звичайне, не дуже,

А так тілько. Надворі, бач,

Наступає свято…

Тяжко його, друже-брате,

Самому стрічати

У пустині. Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині і повіє

Ураган холодний.

І занесе піском, снігом

Курінь – мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зустрічати!

Що ж діяти? На те й лихо,

Щоб з тим лихом битись.

А ти, друже мій єдиний,

Як маєш журитись,

Прочитай оцю цидулу

І знай, що на світі

Тілько й тяжко, що в пустині

У неволі жити;

Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал

НЕНАЧЕ СТЕПОМ ЧУМАКИ…

Неначе степом чумаки

Уосени верству проходять,

Так і мене минають годи,

А я й байдуже. Книжечки

Мережаю та начиняю

Таки віршами. Розважаю

Дурную голову свою

Та кайдани собі кую

(Як ці добродії дознають).

Та вже ж нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу.

Уже два года промережав

І третій в добрий час почну.

[Перша половина 1849, Косарал]

СОТНИК

У Оглаві… Чи по знаку

Кому цей Оглав білохатий?

Троха лиш! Треба розказати,

Щоб з жалю не зробить сміху.

Од Борисполя недалеко,

А буде так, як Борисполь,

І досі ще стоїть любенько

Рядок на вигоні тополь,

Неначе з Оглава дівчата

Ватагу вийшли виглядати.

Та й стали. Буде вже давно —

Отут, бувало, із-за тину

Вилась квасоля по тичині,

З оболонками вікно

В садочок літом одчинялось,

І хата, бачите, була

За тином, сотникова хата.

А сотник був собі багатий,

То в його, знаєте, росло

На божій харчі за дитину

Чиєсь байстря. А може, й так

Узяв собі старий козак

Чию сирітку за дитину

Та й доглядає в затишку,

Як квіточку, чужу дочку.

А сина (сотник був жонатий,

Та жінка вмерла), сина дав

У бурсу в Київ обучатись,

А сам Настусю піджидав,

Таки годованку, щоб з нею

Собі зробитися ріднею;

Не сина з нею поєднать,

А забандюрилось старому

Самому в дурнях побувать.

А щоб не знать було нікому,

То ще й не радився ні з ким,

А тілько сам собі гадає…

А жіночки… лихий їх знає!

Уже сміялися над ним!

Вони цю страву носом чують. …

Сидить сотник на причілку

Та думку гадає,

А Настуся по садочку

Пташкою літає.

То посидить коло його,

Руку поцілує,

То усами страшенними

Сивими пустує,

Ну, звичайне, як дитина

Пестує старого.

А старому не до того,

Іншого якогось,

Гріховного пестування

Старе тіло просить!..

І пальцями старий сотник

Настусині коси,

Мов дві гадини великі,

Докупи сплітає,

То розплете та круг шиї

Тричі обмотає!..

А вона, моя голубка,

Нічого не знає.

Мов кошеня на припічку

З старим котом грає…

Сотник

Та одчепись, божевільна…

Дивись лишень: коси,

Мов русалка, розтріпала…

А чому ти й досі

Ніколи не вплетеш кісники

Оті, що тітка привезла?..

Настуся

Якби пустили на музики,

То я б кісники заплела,

Наділа б жовті черевики,

Червону б юпку одягла,

Заквітчала б барвінком коси…

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса!

Дурненька, де б же ти взяла

Того барвінку заквітчатись?

Настуся

А коло тину! там такий

Поріс зелений, та хрещатий,

Та синій! Синій-голубий

Зацвів…

Сотник

Не будеш дівувати!

Настуся

А що ж, умру хіба?

Сотник

Ба ні,

А