Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

Об’єктивність системи права. Система права — не наслідок свавільного розсуду суб’єкта законотворення, а адекватний юридичний вираз, відображення системи суспільних відносин, що реально існують, бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не законодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно реагуючи на динаміку потреб суспільства і, таким чином, стабілізуючи його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної форми системі права — її галузям, інститутам, які організувалися об’єктивно.

Система права — уособлене системне утворення суспільства, оскільки:

1) є його функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність, безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування взагалі;

2) є його інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані, згруповані юридичні норми містяться здебільшого в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови;

3) має стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впорядковуючи їх усталений розвиток;

4) пов’язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю іншого соціального утворення — держави, її органів — законодавчих, право- застосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції в правових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці внутрішній поділ системи права на складові частини — галузі та інститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин є відносно самостійним (автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно відрізняється низкою специфічних фактичних і юридичних ознак. Визначеність цих ознак правового регулювання представлена передусім його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що регулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто суспільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме: 1) вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто зберігають його розвиток, безпеку людини та ін.); 2) мають однорідний, типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають майновий чи управлінський характер); 3) виникають в суспільстві у зв’язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно повторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків купівлі-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються протягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами регулювання — нормами моралі, звичаями і под., і не потребують державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об’єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, типових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не залежать від законодавця. Предмет правового регулювання має власну структуру, яка охоплює такі його елементи: а) суб’єктів — індивідуальних і колективних; б) поведінку суб’єктів (їх свідому діяльність); в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди свідомо вступають у взаємозв’язок; г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на однорідні суспільні відносини. На відміну від предмета правового регулювання (що є об’єктивним критерієм побудови системи права) його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від предмета, визначається ним. Формується метод також під впливом авторитету і досвіду суб’єкта — законодавця, який, крім об’єктивно сформованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нормативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «комплектом» юридичного інструментарію, з допомогою якого держава здатна бажаним чином впливати в певному напрямку на розвиток суспільних відносин, що мають специфічні відмінності властивостей певного роду чи виду (майнові, фінансові, політичні, сімейні, відносини власності, спадкування та ін.).

Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

а) визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків — їх суб’єктивних прав, обов’язків або юридичної відповідальності. Такі підстави можуть виникати із закону (право брати участь у виборах, обов’язок сплатити податок), договору (договір оренди), правопорушення (перевищення швидкості дорожнього руху);

б) встановлює коло і правовий статус суб’єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов’язків. Суб’єкти відносин мають різний ступень автономності при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть:

1) вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів в законі; 2) надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в правові відносини або як підпорядковані, або як рівноправні сторони. Відмінності в методах правового регулювання втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів;

в) використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод — дозволи, зобов’язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в галузях права залежно від мети правового регулювання;

г) передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав, обов’язків та відповідальності учасників відносин (вони можуть бути реалізовані безпосередньо суб’єктами або з допомогою правозастосовних органів держави);

ґ) закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов’язків, які здійснюються в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних юридичних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.).

До головних (первинних) методів правового регулювання належать:

1) імперативний (централізований) метод, при якому відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Нормативний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу зверху, від нормотворчих державних органів і, як наслідок, характер відносин між суб’єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Головний інструментарій, що використовується при імперативному методі регулювання, — зобов’язання та заборони.

2) диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до юридично рівних суб’єктів у відносинах, що складаються на