Читати книгу - "Колекціонер"

я ревную (!) до кожної жінки, яка будь-коли з ним переспала. Я й досі не можу сказати, що кохаю його. Але тепер починаю розуміти: це тому, що я не знаю, що таке кохання. Я — Емма з її дрібними мудрагельськими теоріями про кохання і шлюб, а любов приходить у дуже різному вбранні, на різний лад і з різним обличчям, і, можливо, ще потрібно чимало часу, щоб це визнати, щоб назвати своє почуття коханням.

Можливо, він стане сухим і холодним, коли до того дійде. Скаже, що я занадто молода, що він геть несерйозний і так далі, тисячу речей. Але я не боюся. Я ризикну.

Може, він буде на середині роману з кимось іншим.

Я скажу: я повернулася, бо вже не маю тієї певності, що не закохана в тебе.

Я скажу: я була голою перед чоловіком, який мені огидний. Я була на дні.

І віддамся йому.

Але я й досі не стерплю бачити, як він тайкома зустрічається з кимось іншим. Зводить усе до сексу. Я всередині висохну і загину, якщо він таке зробить.

Розумію, що це в мене не дуже емансипована риса.

Але я так відчуваю.

Секс не важить. А любов — так.

Надвечір сьогодні я хотіла попросити Калібана надіслати від мене листа Дж. П. Повне божевілля. Він би, звичайно, не відіслав. Ревнував би. Але ж мені настільки треба піднятися сходами, штовхнути двері, побачити його за столом, як він озирається через плече, наче йому зовсім і не цікаво, хто прийшов. Він там стоятиме зі своєю ледь помітною усмішкою і очима, які все так швидко розуміють.

Та що з того? Я міркую про ціну ще перед тим, як намалювати картину.

Завтра. Мушу діяти зараз.

Власне, почала я сьогодні. Назвала його Фердинандом (не Калібаном) тричі, похвалила його жахливу нову краватку. Усміхнулася до нього, чесно намагалася виглядати так, ніби мені все в ньому подобається. Він, звичайно, не показав, що це помітив. Але він не знатиме, що нападе на нього завтра.

Не можу заснути. Знову встала і поставила платівку з клавікордом Дж. П. Може, й він її слухає і думає про мене. Ті інвенції, які найдужче подобаються мені і йому, йдуть поспіль: він любить п’яту, а я шосту. Тож у Баха ми лежимо поруч. Я раніше завжди думала, що Бах нудний. А тепер він просто переповнює мене, він такий людяний, сповнений настроїв, ніжності, дивовижних мелодій і таких глибоких речей, що я слухаю їх знов і знов, як колись копіювала малюнки, які мені подобалися.

Я думала: може, просто спробую обняти його і поцілувати. І все. Але йому сподобається. Це піде далі. Буде шок.

Увесь цей задум пов’язаний із моїм ставленням до життя — над усім хочу бути начальницею. Я завжди розуміла, куди йду, як я хочу, щоб усе було. І воно було, і я сприймала це як належне, бо знала, куди рухаюсь. Але мені в усьому щастило.

Я завжди намагалася зробити так, щоб відбутися в житті, тепер хай життя відбудеться зі мною.

30 листопада

О Господи.

Я зробила жахливе.

Мушу це записати. Ось як було.

Це настільки дивно. Що я це зробила. Що сталося те, що сталося. Що він лишився як був. Що я лишилася як була. Усе лишилося як було.

Навіть гірше, ніж раніше.

Я прийняла рішення сьогодні вранці. Розуміла, що треба зробити щось надзвичайне. Влаштувати струс і собі, і йому.

Домовилася про ванну. Весь день гарно з ним поводилася.

Причепурилася після ванни. Парфуми «Міцуко» — цілий океан. Стояла біля каміна так, щоб він бачив мої босі ноги. Я нервувалася. Я не знала, чи в мене вийде. Ще й зі зв’язаними руками. Але я швидко випила три чарки хересу.

Заплющила очі і взялася до справи.

Посадила його і сіла йому на коліна. Він був такий затиснутий, такий переляканий, що я мала продовжувати. Якби він учепився в мене, я, може, зупинилася б. Я дозволила халату розгорнутись, а він так і сидів зі мною на колінах. Наче ми ніколи не бачились, а це якась дурна гра на вечірці. Два незнайомці, які не дуже й подобаються одне одному, в гостях у когось.

У цьому було щось цікаве, хоч і гидкувато-збоченське. Жінка в мені намагалася знайти чоловіка в ньому. При цьому було й незбагненне відчуття, що він не знає, що робити. Що він абсолютно незайманий. Як у тому лімерику: «Одна літня пані з Італії ченця обіймала за талію…» Мабуть, я була п’яна.

Мені довелося змусити його поцілувати мене. Він слабенько спробував показати, що боїться втратити розум. Я сказала, мовляв, то й нехай. І знову його поцілувала. Він тоді все ж поцілував мене у відповідь, наче хотів з усієї сили втиснути свій нещасний тонкий, стиснутий рот мені в голову. Але рот у нього був приємний. Пахнув він чистотою, і я заплющила очі. Усе було не так уже й погано.

І тут раптом він побіг до вікна і не хотів повертатися. Він хотів утекти, але не міг, то стояв біля свого столу боком до мене, а я, напівроздягнена, стала навколішки біля вогню і розпустила волосся, так, щоб усе було очевидно. Урешті мені довелося підійти до нього і підвести його до каміна. Зробила так, щоб він розв’язав мені руки, він був наче під гіпнозом, а тоді роздягла його і роздяглася сама.

Я казала: «Не нервуйся, я цього хочу. Просто поводься природно». Але він не міг, не міг так. Зі свого боку я зробила все, що могла.

Але не сталося нічого. Він не відтанув. Один раз мене міцно обійняв. Але це не було природно. Він відчайдушно зображував, як, на його думку, мало бути. Вийшло жалюгідно непереконливо.

Він не може.

У ньому немає чоловіка.

Я встала — ми лежали на дивані, — стала біля нього навколішки і спробувала його заспокоїти. Лагідно, по-материнськи. Ми вдяглися.

І поступово все вийшло на поверхню. Правда про нього. А потім і його справжнє «я».

Психіатр сказав йому, що він не зможе це робити.

Він розповів, що уявляв, як ми разом лежимо в ліжку. Просто лежимо. І все. Я запропонувала так і зробити. Він відмовився. Там, на дні його «я», поряд із оцим звірством, незадоволеністю є і величезна цнотливість. Вона керує ним. Він мусить її захищати.

Він сказав, що любить мене, навіть після цього.

Я висловила свою думку:

—