Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Казала його порізати. Збирається подати скаргу на фірму й керівництво перегонів про відшкодування з приводу недбалості. Вона була вже в поліції. Ви знаєте нашого директора? У нього вона теж була. Це чоловік, який нікого не боїться, але він був блідий як стіна, коли те бабисько вийшло від нього за півгодини. Вона зажадала довічної пенсії. Бреше, що Клерфе був її єдиним годувальником. А ми всі виїжджаємо. Ви теж їдьте! Уже по всьому.

– Так, – відказала Ліліан. – Уже по всьому.

Ліліан мандрувала без мети вулицями, сиділа за столиками та щось пила, а ввечері повернулася до готелю.

Була страшенно вимучена. Лікар залишив їй снодійне. Але вона не випила його, бо й так миттєво заснула.

Її розбудив телефон. У слухавці почувся голос сестри Клерфе. Жінка наказовим тоном повідомила, що терміново мусить з нею поговорити. Ліліан повинна негайно з’явитися до неї.

– Якщо маєте мені щось сказати, це можна зробити тепер, по телефону, – відказала Ліліан.

– По телефону не вдасться.

– Тоді сьогодні о дванадцятій зустрінемося в холі.

– Тоді буде запізно.

– Не для мене, – відказала Ліліан і поклала слухавку.

Потім вона глянула на годинник. Доходила десята. Вона спала чотирнадцять годин і надалі почувалася розбитою. Пішла до лазнички і, мабуть, заснула б у ванні, якби не брутальний стукіт у двері.

Ліліан накинула купальний плащ. Перш ніж устигла відчинити двері, до кімнати ввалилася сестра Клерфе. Ліліан не зуміла її стримати.

– То це ви і є міс Дюнкерк? – поцікавилася жінка в попелястому костюмі.

– Можете зі мною розмовляти о дванадцятій у холі, – відбрила Ліліан. – А не тут.

– На одне виходить. Тепер я тут. Я…

– Ви тут усупереч моїй волі, – перебила її Ліліан. – Це моя кімната. Хочете, щоб я викликала на допомогу дирекцію?

– Я не можу чекати до дванадцятої. Мій потяг від’їжджає раніше. Хочете, щоб труп мого брата чекав на розпеченому пероні, аж поки ви будете мати час, щоб зі мною поговорити?

Ліліан поглянула на вузький чорний хрестик, який жінка носила на шиї на тонкому ланцюжку. Ця особа не відступить ні перед чим, щоб добитися свого.

– Я знайшла тут, – тягнула далі сестра, – між паперами мого брата, копію документа, оригінал якого, мабуть, зберігається у вас. Я маю на увазі будинок на Рив’єрі, який він заповів вам.

– Мені?

– Невже вам це невідомо?

Ліліан побачила папір у кістлявих пальцях, на яких виднілися дві обручки. Отже, вдова – нічого дивного.

– Прошу показати цей документ, – сказала Ліліан.

Сестра завагалася.

– Ви не бачили його?

Ліліан не відповіла. Вона почула, що вода у ванні ллється й далі, і пішла її закрутити.

– То ви саме це хотіли так терміново зі мною обговорити? – запитала вона, повернувшись.

– Я хотіла вам повідомити, що родина очевидно не визнає цього заповіту. Ми будемо захищатися.

– Так і зробіть. А тепер прошу мене залишити, я хочу бути сама.

Жінка не зрушила з місця.

– Було б простіше і, мабуть, також тактовніше, якби ви написали заяву, що не визнаєте цього заповіту, який мій брат зробив, безсумнівно, піддавшись певному впливу.

Ліліан уважно глянула на неї.

– А ви випадково не склали текст цієї заяви?

– Так я й зробила. Досить лише підписати. Тут! Я тішуся, що ви принаймні щодо цього виявили розуміння.

Ліліан взяла заяву й порвала її, не читаючи.

– А тепер прошу вийти. З мене досить.

Сестра не втратила самовладання й проникливо дивилася на Ліліан.

– Ви сказали, що вам нічого невідомо про цей заповіт? Отже, у вас нема письмового підтвердження?

Ліліан підійшла до дверей і відчинила їх.

– Розслідування цього залишаю вам.

– Я так і зроблю. Право на нашому боці. Урешті є ще різниця між родичами та якоюсь авантюристкою невідомо звідки, яка хоче вимантити спадок.

На столі стояла невеличка ваза з фіалками, які Клерфе приніс два дні тому. Ліліан вхопила її і, не усвідомлюючи того, що робить, вихлюпнула її вміст на кістляве обличчя. Їй хотілося тільки одного: щоб цей твердий, нестерпний голос замовк. Квіточки вже зів’яли і повисли на волоссі й на плечах сестри Клерфе, мовби вона щойно видерлася з якогось болота.

Жінка витерла воду з очей.

– Ви мені за це заплатите! – прошипіла вона.

– Я знаю, – відказала Ліліан. – Прошу мені прислати рахунок за перукаря, за сукню, а ще за ваші туфлі, білизну, наступне життя і перелякану кам’яну душу! А тепер нарешті вийдіть!

Сестра Клерфе зникла. Ліліан глянула на вазу, яку тримала далі в руці. Вона не знала, що здатна до таких актів насильства. «Дякувати Господу, що я не кинула вазою», – подумала Ліліан і враз почала сміятися, і не могла спинитися, а потім прийшли сльози, а разом із ними відступило нарешті заціпеніння.

У холі її затримав портьє.

– Прикра справа, мадам.

– Що таке?

– Ви доручили мені, щоб я замовив труну й місце на кладовищі. Сестра пана Клерфе негайно після приїзду також замовила труну за рахунок автомобільної фірми. Тепер ваша труна зайва.

– Ви не можете її повернути?

– Представник фірми в Ніцці каже, що труна була спецзамовленням. Він може її забрати задля глибокої поваги, але не за цю ціну.

Ліліан безпорадно поглянула на нього. Раптом перед її очима постала гротескова картина – вона з порожньою труною повернеться до якогось санаторію в горах, а тим часом сестра Клерфе в другій труні вивезе його порізані рештки і складе в сімейній гробниці.

– Я запропонував цій пані, щоб взяла вашу труну для пана Клерфе, – сказав портьє. – Вона не захотіла. Дуже принципова. Рахунок за готель також сказала виставити автомобільній фірмі. Звичайно, з повним харчуванням, а вчора увечері видудлила пляшку «Шато Лафіту» 1929 року! Найкраще вино, яке ми маємо. Представник похоронної фірми взяв би знову труну запівдарма.

– Добре, – відказала Ліліан. – І прошу підготувати мій рахунок. Увечері я виїжджаю.

– Дуже прошу. Крім того, є ще проблема з місцем на кладовищі. Тепер ви його вже не потребуєте, а я заплатив за вас наперед. Сьогодні важко щось поладнати, бо субота. До понеділка в бюро не буде нікого.

– Хіба в суботи й неділі люди тут не помирають?

– Помирають. Тоді купують могили в понеділок.

– Прошу дописати ціну до мого рахунку.

– Хочете залишити собі місце на кладовищі? – поцікавився з недовір’ям портьєр.

– Я не знаю, не хочу вже про це говорити. Допишіть, скільки ви заплатили, усе допишіть. Але я не хочу вже про це чути! Не хочу! Розумієте це?

– Дуже добре, мадам.

Ліліан повернулася до своєї кімнати. Дзвонив телефон. Не підняла слухавки. Спакувала решту речей. У торбі знайшла