Читати книгу - "Жовтий князь"

– Це через нечисте наведення викорінюють людей, – сказала старша.

– Отак і є! Пропали ми…

– І дивіться ж, нарочито напаковують північ бідолашними: це з листів, що назад приходять, показано. Аби мучити! Пишуть люди, як послідніми жилами вклали залізницю; трудивсь тяжко сердешний народ – третина перемерла, а остача трохи обживається, провівши лінію. Зачепилась трохи за землю: дихає. Хоч би дали очуняти, на небо глянути. Ні, знов гонять – далі. Так і з заводом: построять, помираючи, і декотрі ждуть просвітку. А їм спокою ніякого. Всіх зганяють з місця, щоб до людської тями не прийшли. Від залізниці турять на завод, а з завода на залізницю, а тоді знов назад, коли того не треба. Женуть і мучать, мучать і женуть. Взяли звичку: заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше. Все так підстроєно – тільки мучити і зганяти з світу. Головарі для цього ж поставлені чортівською рукою; вишукані на підбір!

Жінки мовчали, коли потяг пробігав проз черговий роз’їзд.

Старша зітхнула і згадує:

– От і наші сусіди, – сім’ю їхню розділено; сина взяли в армію і служив, поки прийшло повідомлення, що батько арештований. Бо, випивши, сказав дещо не таке при гурті; до слова необережного придрались і згадали – в нього був наймит колись. А то тільки родич його: жив одно літо і помагав. Так проголосили куркулем і вислали на лісорозробки. Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть дурноробами. І послано десь залізницею вшивати на диких місцях. Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи від усіх. А через рік від чоловіка вже – ні слова. Тоді взялась клопотатися, щоб дали до нього пропуск. Чоловік її так занепав, що ледве рухався. Робота страшна – надсильна; люди падають мертві, а нових все гонять і кричать: роби швидше! Роби більше! Вони вже зачали мішатися розумом, – ходили мовчки і губили пам’ять про себе. Одного разу той чоловік пішов до річки, де сплавляли зрубане дерево, і там повісився: його зняли, та вже було пізно. Якраз тоді приїхала до нього жінка, здобувши пропуск, – приїхала, а назустріч несуть їй мертвого.

«От добре! – кажуть їй ті, що несли. – Є кому поплакать над бідним чоловіком. А над нами ніхто не пожуриться, як пропадем».

– Горе всім. І вислані мучаться, і дома не краще, – промовила молодша.

– Бо це перед пожежею світу.

– Авжеж так! – згодилась молодша. – Мучать, як чорти. От і в нас: комісія з Москви насіла. Всіх тягнуть на допит. Одну вхопили і душу вимотують: скажи, де хліб! Зв’язали її руки за спину, посеред сарая підвісили за коси: вузлом коси скрутили і скріпили з вірьовкою, тоді підтягнули через перекладину. Довго висіла жінка, з болю аж отерпла. На босі ноги їй зачали хлюпати морозну воду. Шкіра схолодніла, і вода задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов, раз у раз, від того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях. Вода, стікаючи, так і позоставляла внизу шпичаки крижані, схожі на бурульки під стріхами.

«Де хліб сховано?» – все кричав їй в обличчя мучитель.

Вона мовчить; довго мовчить. Пам’ятає, що під нивкою в ямі сховано мішечок зерна – дітей нагодувати; помруть, коли віддати його. І через те мовчить. А вже ось їй стало так недобре! Вона чує: смерть приходить до неї; що тоді з дітьми станеться?… Пропадуть без неї. Тепер їй – аби жити, врятує дітей і без того схованого зерна.

«Пустіть! – вже не казала, а харчала жінка. – Я скажу».

«Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! – посміхаючись, проговорив допитувач. – Одв’яжіть! Кажи тепер, а то знов підвішу!» – накидається він з погрозою.

«На нашій нивці, що над яругою коло горбка, третього від межі: під озиминою», – шепотіла жінка ледве жива.

«Роззуй її!» – командує допитувач своєму помічникові; і той ломакою розбиває крижані чоботи, тяжко, до крові, ранячи ноги своїй жертві. А вона болісно зітхнула і затихла навіки.

– Не жаліють же нікого, – зауважила старша.

– Нікого! Розсобачилися…

– Ні малих, ні великих не жаліють, – продовжує старша. – До нас насунули якісь двадцятитисячні, чи що, з тієї ж Москви, розгніздилися в несвоїх хатах і давай викидати хліборобів на вулицю. Викидають з дворів кожного, і дорослого, і дитину, прямо в грязь і на холод, бо вже настала осінь. Ідуть в один двір. Там самі діти в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли. Кричить партієць на них:

«Забирайтесь геть із хати!»

Діти не рушаться – тільки глядять запалими очима на чужих людей.

Лаються тисячники і, покликавши сусіда, наказують йому:

«Викидай дітей!»

«Не можу. Що хочете робіть зо мною, я згоден загинути, а дітей викидати на можу».

Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, і прогнали з двору. Самі взялись до дітей: похапали їх і викинули на морозну грязюку. Так викинуті діти і валялись на холоді: хто де притулився, – цілий тиждень мучились. А ті ж, вражі тисячники, і тоді не дали дітям спокою. Послали віз, забрано на той віз дітей і також матерів, які розшукалися, і відправлено за тридцять верст до байраку: викинуто всіх вниз. А там же глибоко! Багато дітей, коли падало, покалічилось; там і конали, поки смерть їм прийшла. Декотрі сім’ї раніше сховалися в сільських кутках; люди їм сказали: ви рийте ями в землі, на пригорбах чи схилах – робіть собі житло, ми дамо вам, що треба, лопатки і дерево.

Рили житло бездомні і там якось тулилися до самої зими. А взнали ті тисячники, обступили і повикидали бідних на сніг: тоді багато на смерть померзло.

Жінка з двома дітьми тулилася в хлівці, в дворі знайомих, ніби в хатці. З’явились тисячники і на сніг викинули, – діти чіплялись, просили, плакали, а нікого з тисячників не розжалобили: загиньте і тільки! Під вечір один старий сусід каже вдові: «Так пропадеш! – іди в город, в Харків, до мого сина – він із сім’єю дещо має, там і робитимеш, і прогодуєшся». Жінка послухалася; одну дитину в того сусіда зоставила, а з другою поїхала в місто. Її прийняли в добрій родині; на початку годовано потроху, бо вже була опухла. Отак робиться!

– Бо все інакше стало, – пояснює молодша. – Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе.

Потяг стугонів, перебігаючи через простори, вкриті бур’янами. А дві душі ніяк не відстануть думкою – від того, що діється.