Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Жінка стенула плечима.

— Будь ласка, Каролін, скажіть, якими були ваші досягнення в університеті?

— Я непогано вчилася.

— Наскільки непогано?

На якусь мить запала тиша, а потім Керол тихо мовила:

— Я була найкращою студенткою на курсі.

— Повторіть це ще раз. Як ви вчилися? — Ернест театрально приклав руку до вуха.

— Я була найкращою на курсі! — голосно мовила Керол, а тоді додала: — А ще працювала редактором юридичної газети. Усім іншим, включно із Майклом, було до мене далеко! — з цими словами Керол розридалася.

Ернест простягнув їй серветку, зачекав, поки її плечі припинять труситися від ридань, а тоді м’яко запитав:

— Ви можете перетворити хоча б частину цих сліз на слова?

— Чи знаєте ви, чи ви взагалі уявляєте, які перспективи відкривалися тоді переді мною? Я могла піти будь-яким шляхом, мала з десяток серйозних пропозицій і могла заснувати власну фірму. Могла навіть зайнятися міжнародним правом, оскільки мені пропонували роботу в головному юрисконсультстві Агенції з міжнародного розвитку США. І могла б зробити щось дійсно важливе — скажімо, вплинути на урядову політику. Або ж, якби я обрала роботу в престижній компанії на Волл-стрит, то зараз заробляла б п’ятсот тисяч доларів на рік. І погляньте на мене: я розглядаю сімейні справи, допомагаю складати заповіти, займаюся дрібничками, пов’язаними з податками, заробляючи при цьому суцільні копійки. Я все змарнувала.

— Через Вейна?

— Через Вейна і Мері, яка народилася через десять місяців після нашого весілля. Я дуже її люблю, однак вона перетворилася на частину моєї пастки.

— Розкажіть про цю пастку детальніше.

— Знаєте, чого мені справді хотілося? Працювати в галузі міжнародного права. Але як я могла цим займатися, маючи малу дитину й абсолютно незрілого чоловіка, який навіть не міг вести хатні справи; чоловіка, який боїться провести бодай одну ніч на самоті, який не здатен вирішити, що йому вдягти вранці, попередньо не порадившись зі мною? Тож мені довелося обрати щось менш глобальне; я відмовилася від кар’єрних перспектив і пристала на пропозицію невеличкої юридичної компанії в Еванстоні, щоб Вейн був ближче до головного офісу свого батька.

— Як давно ви зрозуміли, що то була помилка? Чи ви усвідомлювали, на що пристаєте?

— Важко сказати. Перші підозри з’явилися вже на початку подружнього життя, а тоді стався інцидент: я назвала його «Великий похід-катастрофа», після чого в мене не лишилося жодних сумнівів. То було років зо п’ять тому.

— Розкажіть детальніше.

— Гм, Вейн вирішив, що ми всією родиною маємо влаштувати традиційне американське дозвілля — піти в похід. Одразу зауважу, що в підлітковому віці я мало не вмерла від бджолиного укусу — через анафілактичний шок; до того ж я маю алергію на отруйний плющ, а тому мені не варто ходити в походи. Я запропонувала безліч інших варіантів: каное, дайвінг, річковий круїз на Аляску, катання на вітрильному човні в Сан-Хуані, на Карибах чи в штаті Мен, бо я непогана морячка. Однак Вейн вирішив, що на кону стоїть його чоловіча гідність, а тому відкидав усі ідеї, окрім походу.

— Але як він міг очікувати, що ви погодитеся піти в похід, маючи високу чутливість до бджолиних укусів? Невже він гадав, що ви наважитеся ризикувати власним життям?

— Він думав тільки про те, що я намагаюся його контролювати. Ми постійно через це сварилися. Я казала, що нізащо не піду в похід, а він погрожував, що візьме з собою Мері. Я не забороняла йому брати рюкзак і мандрувати з друзями, але їх у нього не було. Водночас я відчувала, що відпускати з ним Мері небезпечно, адже їй було тільки чотири роки. Він був настільки неповороткий, настільки лякливий, що я боялася, аби з нею чогось не трапилося. Гадаю, він хотів узяти її з собою задля власної безпеки, а не навпаки. Попри всі сварки, Вейн стояв на своєму і врешті-решт я, геть виснажена, пристала на його пропозицію. А тоді взагалі почалися якісь дивні речі, — вела далі Керол. — Спочатку він вирішив відновити свою фізичну форму і скинути десять фунтів, хоча мав добрих тридцять фунтів зайвої ваги. Ось і відповідь на ваше запитання щодо його привабливості: невдовзі після нашого весілля він добряче погладшав. Почав ходити до тренажерного залу, піднімати штангу… Авжеж, він при цьому худнув, але потім зірвав собі спину й усі зайві кілограми повернулися. Він страшенно цим переймався, подеколи навіть страждав від гіпервентиляції легень. Одного разу мені довелося покинути захід, організований компанією на мою честь у зв’язку з тим, що я стала повноцінним партнером, і їхати з ним до відділення невідкладної допомоги. Отак цей мачо готувався до походу. Саме тоді мене й огорнув жах і я усвідомила, якої помилки припустилася.

— Ого, оце історія, Каролін! — Ернеста приголомшило те, що вона мала чимало спільного з розповіддю Джастіна про «фіаско» з походом, у який він мав піти з дружиною та близнюками. Дивовижно чути настільки подібні історії, але з різних точок зору.

— Скажіть, а коли саме ви усвідомили, що припустилися помилки? Заждіть-но, коли трапилася ця історія з походом? Ви казали, що тоді вашій доньці було чотири роки?

— Близько п’яти років тому.

Керол повсякчас намагалася відповідати якомого стисліше; попри те, що вона брехала Ернестові, це «розслідування» зацікавлювало її дедалі більше. «Дивовижно, — міркувала жінка, — наскільки швидко терапевтичний процес починає тебе зачаровувати. Один-два сеанси — і ти вже на гачку, а коли психотерапевтам вдається тебе підчепити, вони можуть робити що завгодно: змусити тебе приходити на щоденні сеанси, встановлювати будь-яку оплату, трахати тебе на килимі й навіть брати за це гроші. Можливо, чесність за цих умов є небезпечною. Але іншого виходу немає: якщо я почну все вигадувати, то невдовзі заплутаюся у власному павутинні брехні. Цей чоловік мерзотник, але він не ідіот. Ні, я маю залишатися собою. Однак це треба робити якомога обережніше. Обережніше!»

— Отже, Каролін, п’ять років тому ви усвідомили свою помилку, але на розлучення не подали. Можливо, ваш шлюб мав і позитивні риси, про які ми ще не встигли поговорити?

— Ні, він був просто жахливий. Я не кохала й не поважала Вейна, і те саме можна сказати про нього. Він нічого мені не давав. — Керол приклала до очей серветку. — Що тримало мене в цьому шлюбі? Господи, якби ж то я знала! Звичка, страх, моя донька (попри те, що Вейн ніколи нею не переймався), навіть не знаю, що ще… Рак Вейна і моя обіцянка… я не мала куди піти — в мене не було інших пропозицій.

— Пропозицій? Себто від чоловіків?

— Авжеж, я не мала пропозицій від чоловіків. Ернесте, поговорімо про це сьогодні, я вас дуже прошу. Мені треба щось робити зі своїм сексуальним потягом — я відчуваю справжній голод, я просто у відчаї. Коли я сказала про відсутність пропозицій, ішлося про роботу. Я не мала жодних блискучих пропозицій на кшталт тих, які отримувала в юності.

— Атож, блискучі пропозиції. Знаєте, я досі згадую, як кілька хвилин тому ви плакали — ми саме говорили про те, що ви були найкращою студенткою на курсі, про ваші безмежні кар’єрні можливості…

Керол