Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Вранці він пішов раніше, ніж вона повернулася, і вони побачилися вже аж за вечерею. Він зумисне не показував виду. І старався навіть не думати про ті фото, щоб завчасно не будити в собі люті. Слід усе зробити правильно і своєчасно. Вони поїли, Ксеня прибрала зі столу, і він навіть допоміг їй, хоч робив це далеко не завжди.

«А тепер уже пора, — сказав він собі. — Пора вже тобі, Оксі, відповісти на пару неприємних запитань».

Та коли він знову вийняв із картонної течки світлини своєї оголеної дружини, у грудях потужно завібрувала злість. Наче завівся невидимий двигун. Він зав’язав і поклав на місце порожню теку. Кожен його рух був розмірений і навіть наче неквапний. Здавалося, він відчуває засмак. Та насправді, це було не так: у ті секунди Арсен докладав несамовитих зусиль, щоб утримати гнів, який рвався назовні.

Він завжди думав про свої зриви як про такий собі зовнішній чинник. Як про рідину, що сама собою скупчується в легенях і в певний момент закипає. Як про щось, на що він має дуже обмежений вплив. Здатен передбачити і, щонайбільше, трохи відтягнути, але коли лють у ньому все-таки скипала, Арсен уже не відповідав за наслідки. Не бажав відповідати.

Зараз він щосили не давав своїй люті скипіти. Йому здавалося, він навіть дихає, усвідомлено вчиняючи рухи легенями, бо варто йому розслабитися й дозволити своєму тілові зробити щось автоматично, — він зірветься. І наступної секунди, як тоді, біля «Мінотавра», здивовано дивитиметься на замарані кров’ю кулаки. І навіть не почує її пояснення.

«А що як це фотосесія, — нагадав він собі. — Знімки дуже красиві, тому можуть бути і професійними». Оголену фотосесію він їй теж не подарує, але за таке точно не стане забивати на смерть. Чорт, та навіть якби вона його зрадила… Хоч таке й неможливо собі уявити… Але навіть якщо й так… Якби на мить припустити, що так і є, — він не хоче її вбивати! Не її — це точно. Не Оксі, від якої він і досі шаленіє, мов хлопчисько. Просто, коли він бачить її в білизні… Просто, коли вона розпускає волосся…

Ці думки ніби трохи заспокоювали. Принаймні мотор його гніву запрацював рівніше й тихше. Він дасть їй урок, але не вчинить нічого непоправного — так він вирішив, входячи в кухню зі стосиком світлин за спиною. Та заледве її побачив, таку сексуальну в цьому своєму шовковому халатику, то мимоволі уявив, як вона знімає його перед кимсь іншим. Десь там, у чужій квартирі хтось інший, нехай хоч сто разів фотограф, так само дивився на неї, нетерпляче очікуючи, коли ж тонка тканина зіслизне з грудей, щоб вбирати їх жадібним, хтивим поглядом.

— Що? — запитала Ксеня, помітивши, що він дивиться.

Вона щойно домила посуд і тепер чіпляла ножі до магнітного тримача. «Клац!» — сказав великий ніж шеф-кухаря, якого Арсен точив в особливий спосіб, дбайливо створюючи на лезі мікроскопічні зубчики — щоб той неймовірно легко різав м’ясо. «Цвін-н-н-нь!» — тонко проспівав японський сантоку, завжди наточений до стану «комфортного гоління».

— Щось сталося? — Оксі обернулася до нього і, вже не дивлячись, причепила на тримач важку кухонну сокирку.

«Клан-н-нк! — низько застогнала сокирка і додала тихо-тихо, щоб почув лише Арсен: — Убий її!»

Він вибіг із дому, на ходу накинувши куртку, вскочивши у перше-ліпше взуття, не знаючи, ані куди йде, ані на скільки — просто, щоб не утнути цього.

Арсен не пам’ятає, скільки блукав вулицями. Мабуть, лише тоді, коли заблагали закоцюблі ноги, він уперше зупинився й запитав себе, що ж відбувається. Побачив, що взувся у літні кросівки і вже майже не відчуває пальців. А ще — дійшов аж до цукрового заводу і стоїть тепер коло воріт. Здоровецька стара будівля височіла над тінню, що видавалася чорною навіть на тлі безмісячного, затягнутого хмарами неба.

— Треба повертатися, — вголос мовив він. — Треба взяти себе в руки і повертатися.

І вже ступив було крок, щоб іти звідтіля, але помітив чорну тінь на свіжому снігу. Найперше, що спало на думку, — хтось загубив рукавицю. Тому Арсен навіть не збирався зупиняти на ній погляд. Та тінь раптом ворухнулася. Він завмер, намагаючись зрозуміти, здалося йому чи ні. Аж ось тінь поворухнулася знову — тепер уже цілком точно. Вона рухалася до нього нерівномірними, смиканими рухами. Інстинктивно він спершу навіть позадкував, а рука машинально намацала в кишені кастет. Подарунок на день народження, з яким Арсен ніколи не розлучався… Та ось він роздивився: у слабо підсвіченій снігом зимовій ночі, втопаючи в снігу, плигав кролик. Точніше, кроленя — буре, довговухе, заледве більше за Арсенів п’ястук. Стрибало до нього, немов шукаючи порятунку.

Він присів навпочіпки і простягнув до кроленяти руки:

— Іди сюди… Не бійся, ну…

Кроленя було м’яке і тепле. Геть мацюпусіньке. Арсен тримав його в долонях, і лють переставала розпирати легені, давши Арсенові дихати вільно, а перед очима перестали миготіти кляті картинки з його дружиною і отим іншим, якому Арсен мимоволі прималював лице хлопця, якого він відгамселив біля «Мінотавра»… Земля йому пухом……

Поговорити з Оксі так і не вдалося. Він налаштовував себе всю дорогу додому, та вона, побачивши кролика, просто розтанула від зворушення, а Арсен відчув себе таким виснаженим…

«Завтра», — вирішив він.

Але завтра, взявши до рук кляті фотографії, він знову зрозумів, що не зможе мовити й слова. Наче йому в горлянку заліз маленький надокучливий кролик і застряг там, не даючи дихати… Мало того, Арсен зрозумів, що й не хоче нічого казати — він хоче вдарити її навідліг просто в її здивовану пику!

Потім він весь вечір носив на руках теплого кролика, і ставало наче трошечки легше.

Наступного дня Ксенія пішла на добове чергування, і поговорити знову не вдалося. І так далі. Він ненавидів себе за нездатність з’ясувати стосунки з дружиною, за невміння контролювати емоції, за те, що не знаходив сили для такої важливої розмови… Та ще сильнішим було почуття страху — що він учинить те, чого не можна буде виправити.

Кролик погано їв. Точніше, не їв майже нічого — ні капусти, ні морковки. А поводився так, наче весь час голодний.

А якось уночі Арсен прокинувся від того, що звіря сидить у нього на грудях. Видно, вилізло з коробки.