Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдовину хату на пагорку неподалік від нашої хати ми знайшли геть завіяну снігом, а двері також були під сніговим заметом.
Добряче поморочившись, відгрібаючи той сніг від дверей, ми таки відчинили їх, а всередині, як і побоювались, знайшли бідну вдову мертвою в сінях на порозі. Ми занесли її тіло до хати й поклали на лаві коло дверей. Дочка Ліда лежала на іншій лаві, замотана багатьма шматинами, – вона ще жила. Обережно перенісши її на санчата, ми допровадили цей вантаж до нас додому.
Мама все ще поралася біля Химчиного меншого сина. Вона натирала його тіло снігом, а на припічку щось варилося для малого.
Коли ми внесли до хати Ліду, мати заходилася коло неї, а ми перебрали на себе опіку над хлопцем. Подбавши, наскільки це було можливо, щоб їм стало тепло й зручно, ми спробували нагодувати їх кашею і напоїти домашнім чаєм з усякого зілля, що приготувала для них наша мати. Але нам не вдалося домогтись, аби вони з'їли чи випили чогось тепленького. Вони лежали зовсім непорушно і єдиною ознакою того, що життя ще не покинуло їх, було їхнє повільне і спазматичне дихання. Як запала ніч, ми стали свідками передсмертних мук обох. Ліда померла опівночі, а скоро після неї помер і хлопець.
Тепер ми опинились у досить прикрому становищі. Ми мали в хаті двох небіжчиків, які були нам ніякі не родичі. Довго тримати їх у хаті ми не могли, а поховати ці трупи на цвинтарі було дещо ризикованим ділом.
Небезпечним був сам вияв співчуття до селян-голодняків, надто ж до таких, як цей хлопчик і ця дівчинка, котрі в очах властей вважалися «ворогами народу». Для нас спроби врятувати життя цих двох дітлахів були такі ж природні, як старання врятувати своє власне життя, але комуністична партія прирівнювала такі дії до державної зради. Та попри все це, ми вирішили будь-що-будь поховати їх належним чином на цвинтарі.
Наступного ранку ми з Миколою поклали обидва тіла на санки, прикрили їх і рушили з ними через центр села до цвинтаря. Тягнути ці перевантажені санки нам було дуже тяжко, в нас ледве ставало сили для цього, тим паче, коли лежав такий глибокий сніг і лютував мороз. Посуваючись головною вулицею, ми побачили кількох інших мертвяків, у декотрих з них ми розпізнали своїх сусідів. Траплялися між ними й чужосельці, що, певно, заблукали до нас з інших сіл, шукаючи їжі. Той факт, що всі трупи були вже присипані грубою верствою снігу, свідчив про те, що вони вже довгенько пролежали на дорозі.
Ближче до центру села нам трапилися сани, запряжені парою коней: вони чвалували просто на нас. Ми знали, що таку розкіш може дозволити собі лише хтось із партійних чи владних верховодів села. Ми пробиралися вузькою стежкою пробитої дороги, а обабіч височіли кучугури снігу, і нам ніяк було туди звернути. Мало не врізавшись у нас, коні стали дибки і зупинилися. Спочатку ми чули з саней тільки голосну лайку, а потім нам наказали уступитися набік. Коли ми спробували те зробити, наші переобтяжені санки просто загрузли в снігу. Поки ми даремно силкувались витягнути свої санки, то підштовхуючи, то смикаючи їх, ряднина зверху зсунулася вбік і розкрила наш вантаж. Ту ж мить обидва начальники перекинулись увагою на наші санки. Вони вилізли зі свого повоза й підійшли ближче до нас.
Їх було двоє і обидва нам незнайомі. Вони були тепло зодягнені й виглядали сито та статечно, як за давніх часів. Один з них, той, що був у шубі, виступив наперед і вимогливо запитав, що ми веземо в санках.
– Ви ж бачите, що веземо! – відповів я, показуючи на трупи. Другий незнайомець зацікавлено придивлявся до нас.
– Хто це такі і від чого вони померли? – провадив далі допит чоловік у шубі.
Питання було зайве і навіть кумедне. Я так собі наче байдуже відповів, що то трупи наших сусідів. А потім, замість пояснювати йому причину їхньої смерти, показав йому, що онде на шляху видно повно мерців, а ще багато більше їх, померлих і умирущих, по хатах. Він вочевидь був дуже невдоволений моєю відповіддю, бо враз сердито запитав мене, що ми за одні, і підступив до нас майже впритул.
– Ти що, хочеш сказати мені, що всі мешканці села вимерли чи ось-ось вимруть? – провадив він, підносячи голос. Потім, знов вивергаючи на нас лайку й образи, витяг з кишені бльокнота і записав наше прізвище.
Другий незнайомець мовчки спостерігав цю сцену. Коли чоловік у шубі сховав бльокнот, обидва повернулись до саней і швидко від'їхали. А ми ще добре попомучилися, поки витягли свої санки з замету.
Зідхнули ми з полегшенням, лише коли врешті дісталися до цвинтаря, бо ж дуже змерзли й геть знесиліли. Тут ми опинилися поміж десятків трупів. Вони лежали врозкидь обабіч дороги. Деякі були складені купами – можливо, родичі або сусіди. Інших же порозкидали де не попаде, навмання.
На цвинтарі панувала мертва тиша. Ніде ні живої душі не було. Ніхто не клопотався тим, щоб поховати тлінні останки цих нещасників.
Увесь ритуал похорону «по-людськи» в ті трагічні дні полягав у тому, щоб просто поскидати мертвих у одну з братських могил або в могили, розкопані грабіжниками – шукачами коштовностей. У тій землі, промерзлій на камінь і покритій глибоким снігом, навіть дужим гробокопам страшенно важко було б викопувати ями. А для звичайного селянина, ослаблого від голоду, це була й зовсім неможлива робота. Отож ми тільки спустили тіла наших неживих ровесників у одну з розкопаних могил, напівзасипану снігом, а зверху притрусили на них ще його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.