Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я говорила довго. Розповіла йому правду, правду тієї миті, правду далеких часів нашого кохання на ставках. Він був для мене відкриттям власної сексуальності, того млосного відчуття внизу живота, від якого жар розливався по всьому тілу. Франко, П’єтро, Ніно – скільки разів натикалися вони на моє очікування чогось великого, невловимого, на моє сподівання неймовірного дива, яке так і не могли задовольнити? Смак поцілунків Антоніо, запах його бажання, його руки, його твердий член, стиснутий у мене між стегон, складали оте ні з чим незрівнянне «вперше у житті». А все, що було потім, так ніколи і не дало мені тих переживань, які б хоч трішки наблизилися до наших із ним таємних зустрічей на занедбаній старій консервній фабриці. Хоча в них і не було повноцінного сексу, а часом – навіть оргазму.
Я говорила італійською, і в мене вийшло складно й заплутано. Насамперед я пояснювала все це самій собі, а не йому. Моя промова, напевно, здалася йому виявом довіри, і він розслабився. Обняв мене, поцілував у плече, потім у шию і нарешті в губи. Гадаю, у мене ніколи не було такого сексу. У ньому так різко й органічно злилися ставки двадцятилітньої давності, квартира на Тассо, крісло, підлога, ліжко, і враз зникло все, що було між нами і що нас розділяло, – те, що було мною і що було ним. Антоніо був то ніжним, то грубим, і я не відставала. Я вимагала від нього таких речей і з такою шаленою пристрастю, про яку навіть не підозрювала. Нарешті ми знесилено завмерли, вражені тим, що щойно відбулося між нами.
– Що сталося? – запитала я непевно, ніби мені вивітрилася з голови згадка про нашу близькість.
– Сам не знаю, – відповів він, – але я радий, що це сталося.
Я усміхнулася:
– Отже, ти такий, як і всі, зрадив своїй дружині.
Мені хотілося пожартувати, але він поставився до моїх слів серйозно і відповів на діалекті:
– Я нікому не зрадив. Моєї дружини – до цього, що оце зараз сталося, – ще не було.
Висловився заплутано, але я його зрозуміла. Він намагався сказати, що погоджується зі мною і говорить так, наче час повернувся назад. Хотів сказати, що ми зараз пережили малесенький фрагмент часу в минулому. Я поцілувала його й прошепотіла, що дуже вдячна за все: за те, що він вирішив не звертати уваги на причини, що призвели до сексу, і вбачав у ньому лише потребу повернути одне одному старі борги.
Тут задзвонив телефон, я пішла відповідати, бо то могла бути Ліла, яка хотіла щось запитати про дітей. Але виявилося, що то Ніно.
– Як добре, що ти вдома, – вигукнув захекано, – я зараз прийду!
– Ні, не зараз.
– А коли?
– Завтра.
– Ні, негайно, це терміново, я тобі все поясню.
– Ні.
– Чому?
Я сказала йому причину й поклала слухавку.
79
Розійтися з Ніно виявилося нелегко, на це знадобилося кілька місяців. Я ніколи в житті так не страждала через чоловіка. Мені було боляче і прогнати його від себе, і повернути. Він так і не зізнався, що робив Лілі пропозиції романтичного й сексуального характеру. Обзивав її різними словами, підняв на сміх, звинуватив у тому, що вона хотіла зруйнувати наші з ним стосунки. Брехав. Протягом перших днів брехав постійно, спробував навіть переконати мене, що те, що я побачила в дзеркалі, було лише обманом зору, викликаним у мене втомою та ревнощами. Потім почав здаватися. Підтвердив кілька романів з іншими жінками, але заявив, що то було дуже давно. Решту стосунків, які неможливо було списати як давно минулі, назвав неважливими і клявся, що в нього з тими жінками була дружба, а не кохання. Так ми просварилися все Різдво, цілу зиму. Я то затикала йому рота, змучена його вмінням звинувачувати себе, захищатися, а потім вимагати пробачення, то відступала перед його відчаєм, що здавався щирим (він нерідко являвся п’яним), то виганяла, бо він чи через чесність, чи через гонор, чи, може, через почуття гідності так ні разу і не пообіцяв мені переглянути стосунки з іншими жінками, яких він називав подругами, і не запевнив, що їхня кількість не збільшиться в майбутньому.
Він часто видавав на цю тему довгі монологи, намагаючись переконати мене, що то не його провина, а така вже природа, так стали зорі, таким створено його тіло. Пояснював усе надлишком гормонів у крові, підвищеним сексуальним апетитом – загалом, своїм сильним чоловічим началом. «Незважаючи на купу прочитаних книжок, – бурмотів він нібито щиро й вимучено, але водночас нібито з гордістю, від чого мені ставало гидко, – незважаючи на вивчені мови, математику, природознавчі науки, літературу, незважаючи на моє кохання до тебе – так, кохання й потребу в тобі, страх не бути поряд, – я нічого не можу з цим подіяти, повір: не можу, не можу. Якась миттєва похіть, найприземленіша, найдурніша, бере гору».
Інколи йому вдавалося мене розчулити, частіше – розгнівати, але зазвичай я вибухала сарказмом. Тоді він замовкав, нервово куйовдив собі волосся й починав спочатку. Але коли одного ранку я холодним тоном заявила, що його потреба в жінках, можливо, свідчила про нестійку гетеросексуальність, яка постійно потребує підтверджень, він образився і ще довго не давав мені спокою, допитуючись, чи з Антоніо мені було краще, аніж із ним. Оскільки мені остогидли його нервові балачки, я крикнула, що краще. На додачу в той сповнений виснажливих сварок період життя деякі його друзі домагалися мене, а я – чи то з нудьги, чи то на відплату йому – кілька разів пускала їх до свого ліжка. Тож я назвала кілька дорогих йому імен і заявила, що з ними мені теж було краще, аніж із ним.
Після цього він зник. Перед тим клявся, що жити не зможе без Деде і Ельзи, що любив Імму більше за всіх своїх дітей, що завжди піклуватиметься про дівчаток, навіть якщо я не повернуся до нього. Насправді він не лише забув про нас наступного дня, а й припинив платити за оренду квартири на Тассо, а також оплачувати рахунки за світло, газ, телефон.
Я спробувала пошукати дешевше житло в тому самому районі, але марно. Часто за гірші й менші квартири просили ще більше. Потім Ліла повідомила мені, що звільнилася трикімнатна квартира з кухнею якраз над її квартирою. Дуже дешева, з вікон видно трасу і двір. Вона повідомила мені по-своєму, ніби ненароком: я тобі кажу, а ти вже роби сама, як знаєш. Я почувалася пригніченою й переляканою. Сестра Еліза якраз напередодні крикнула мені під час чергової сварки: «Татко живе сам-один, перебирайся до нього, я вже втомилася сама про все піклуватися!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.