Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Настирлива і прилиплива думка все крутиться навколо свідомості Солі, але ніяк не може з обтічної ляпки перетворитися на щось путяще. І це не дає спокою, поки вони виходять із літака, забирають речі та проходять усі стандартні процедури.

І тільки коли вони вже потрапляють у термінал, у голові дівчини клацає тумблер. Були б вони в анімації, і лампочка над головою загорілася б. Нарешті те, що її мучило залишок шляху, знайшло своє завершення в одній зрозумілій думці.

— Давиде, — хапає чоловіка за рукав кофти й гальмує.

— Що таке? — Кравець відвертається від телефону, де вже запустив додаток із викликом таксі.

— Я хотіла тобі дещо сказати, — дівчина прикушує губу, наважуючись на те, на що її наштовхує інтуїція.

— Можливо, вдома вже поговоримо? Після душу й на нормальному ліжку?

— Ні. Вважай мене забобонною, але я хочу зробити тут.

Соломія відходить у бік, щоб не заважати пасажирам спішити по своїх справах. Тим паче пекельна погода знову завоювала небо, а в терміналі, здається, зламався кондиціонер. Спека липне до шкіри, і зауваження Давида щодо душу не таке вже й безпідставне.

— Гаразд, я тебе слухаю, — Давид виглядає не роздратованим, але втомленим. Тож Соломія наступає безжалісно на горло своїй невпевненості. Чого вже томити, коли розпочала.

— Пам’ятаєш, як я запропонувала тобі поїхати у Францію? І ти тоді сказав, що я стаю страусом.

— Так.

— І зараз, як на мене, останні хвилини, коли можна побути цим страусом. Зараз, коли ми викличемо таксі й доїдемо додому, ми вже зануримося в абсолютно інші проблеми.

— Так, — підбадьорює її Давид. Він поки мало розуміє, на яку стежку звернули розмірковування дівчини.

— І тоді, коли всі ці проблеми обваляться на наші голови, я боюсь упустити щось абсолютно важливе. Це все прелюдія, щоб ти зрозумів, до чого такий поспіх.

Давид не коментує. Тільки уважно стежить за її артикуляцією та рухами, що трохи видають хвилювання. Він давно вже помітив, що коли Соломія хвилюється, але не хоче видавати себе, активніше жестикулює. І зараз її руки живуть ніби окремо від неї самої.

— Загалом, це все до чого? — втягує повітря до себе гучніше, ніж треба. — Я тобою дуже дорожу, Давиде. І я тут, на нейтральній поки що території, хочу сказати важливе. Я кохаю тебе.

Закушує губу й опускає погляд униз. Начебто вона — злочинець на лаві підсудних після виголошення останнього слова, а він — суддя. Або ще гірше — кат, який приведе в реальність вирок. А його Соля собі вже, здається, винесла. І тепер із відчаєм чекає на відповідь.

Давиду за мірками звичайного годинника треба зовсім небагато часу, щоби переварити слова дівчини. Але самій Драгун цей проміжок здається маленькою вічністю, коли її серденько розривається на шматки. Вона вперше в житті зізналась у коханні, а у відповідь чує оголошення оператора про прибуття літака з Італії.

— Солю, глянеш на мене? — Давид підіймає її обличчя обережно двома пальцями. У її очах — виклик. Наче вона буде боронити свої почуття до останнього. Глупа. Не від нього ж їй оберігати все це. — Знаєш, я з тих людей, які вважають, що немає ніколи абсолютно влучних слів. І вони взагалі можуть часто бути зайвими. Але ж ти в нас людина з лінгвістичним нахилом, тому…

— Якщо ти зараз, — Соля перебиває Давида, — такою промовою з води намагаєшся піти від відповіді, то не треба. Я все розумію.

— Все ж ти глупа, Солько. Я так хочу сказати, що слова для мене не такі важливі за вчинки. Але я теж тебе кохаю.

Соля не справляється зі своїми емоціями. Тому просто втикається носом у чоловічий світшот. І начхати, що в неї на обличчі тональний крем. Якось зіскребе його з тканини вже. А зараз їй так хочеться трохи обіймів. Давид їй їх забезпечує.

— Здається, що такі зізнання всі нормальні люди ще й поцілунком скріплюють, — шепоче їй на вухо. А Соля сміється і підіймає голову, підставляючи себе під той самий поцілунок. Зі смаком її першого в житті зізнання у коханні.

— А тепер дійсно можна додому. Бо душ зараз — єдиний спосіб освіжитися.

Давид сміється і викликає таксі. А коли вони вже сідають у машину, Соля втикається в телефон. Її розслідування вже пів години як існує в мережі. І ним уже почали ділитися лідери думок. Зараз підтягнуться новинні ресурси. І все, цей процес не вдасться зупинити.

— Знаєш, дещо образливо. Я сиділа над статтею три дні, а в результаті популярність набере відео, яке ми створили за пару годин.

— Головне ж не це, правильно?

— Так. Але люди більше не люблять читати.

— Не узагальнюй. У твоєї мами величезна бібліотека на першому поверсі. Це ж чи вже не показник, що не все втрачено?

— А можливо, це саме мама привчила мене до цього? А Ярослав, як і батько, насилу читає художню літературу. Ти на них, до речі, схожий.

— На твоїх батька та брата? Тим, що теж не читаю? — посміхається Давид. — До речі, коли підемо до моїх знайомитися?

— На вихідних?

— Я запам’ятав, дивися мені.