Читати книгу - "Фундація та Земля"

це не нашкодить цілому. Найвища відома нам форма поєднання створює розум, і готовність знищити розум потребує найгострішої необхідності. Майже не важливо, машинний це розум чи біохімічний. Робот-хранитель насправді був різновидом розумної істоти, яку я/ми/Гея ніколи не зустрічали. Вивчати її було дивовижно. А знищити — немислимо, окрім як критичної миті.

— На кону були три розумні життя, — стримано зауважив Тревіз, — ваше, Пелората — людини, яку ви кохаєте, і якщо ви не проти, що я згадаю, то моє.

— Чотири! Ви досі забуваєте враховувати Феллом. Вони ще не були на кону. Тож я оцінювала. Послухайте… Припустімо, ви бачите перед собою картину, видатний художній шедевр, існування якого означатиме для вас смерть. Усе, що вам треба, це довільно мазнути по картині пензлем, і її навіки буде знищено, а ви врятуєтесь. Але припустімо, що якби замість цього ви ретельно вивчили картину, додавши маленький штрих тут, цятку там, відшкрібши трохи фарби ще десь, і так далі, ви б змінили картину достатньо, щоб уникнути смерті, а вона так і лишилася б шедевром. Звісно, ці зміни можна зробити лише з болючою ретельністю. На це знадобиться час, але якби цей час був, ви б точно спробували врятувати і картину, і своє життя.

— Можливо. Але зрештою ви знищили картину остаточно. З’явився широкий мазок, який стер усі дивовижні маленькі кольорові штрихи та відтінки образів і форм. І ви зробили це одразу ж, коли під загрозою опинився цей маленький герма­фродит, хоча наша й ваша власна небезпека вас не зворушила.

— Нам, чужинцям, ще досі нічого терміново не загрожувало, тоді як Феллом, як мені здалося, раптом стало загрожувати. Я мусила обирати між роботами-хранителями та Феллом, і, не маючи часу на поразку, обрала Феллом.

— То в цьому річ, Блісс? Швидке обчислення, яке зважило один розум проти іншого, швидке оцінювання складності та цінності?

— Так.

— А я скажу вам, що це все через дитину, яка перед вами стояла, — дитину, налякану смертю. Тоді ви піддалися материнському інстинкту й врятували її, хоча раніше, коли на кону були три дорослі життя, річ була лише в обчисленні.

— Частково — можливо, — трохи зашарілася Блісс, — але не в тій насмішкуватій манері, у якій ви про це говорите. За моїм вчинком стояло і раціональне мислення теж.

— Навіть не знаю. Якби за цим стояло раціональне мислення, вам могло б спасти на думку, що дитина стикається з очікуваною долею, звичною у її суспільстві. Хто знає, скільки тисяч дітей викорінили, щоб підтримувати низьку кількість населення, яку ці солярійці вважають доречною для свого світу.

— Річ не лише в цьому, Тревізе. Дитину б убили, бо вона була надто малою, щоб ставати спадкоємцем, а так трапилося, бо її родитель загинув дочасно, а це все тому, що я вбила цього родителя.

— У мить, коли треба було або вбити, або померти самим.

— Неважливо. Я вбила родителя. Я не могла стояти осторонь і дозволити, щоб дитину вбили за мій учинок. Крім того, з’явилася можливість дослідити мозок такого типу, який Гея ніколи раніше не досліджувала.

— Дитячий мозок.

— Він не лишатиметься дитячим мозком. Надалі він розвине дві частки-перетворювачі обабіч. Ці частки дають солярійцям здібності, до яких не може дорівнятися вся Гея. Мене втомлювало просто запалити кілька вогнів, просто увімкнути пристрій, щоб відчинити двері. Бандер могли підтримувати все живлення у володіннях із дуже складним устроєм, навіть більших за місто, яке ми бачили на Компореллоні. Вони здатні були робити це навіть уві сні.

— Тоді ви вважаєте дитину важливою для фундаментального вивчення мозку.

— Так, певною мірою.

— Я так не вважаю. Мені здається, що ми взяли на борт небезпеку. Велику небезпеку.

— Яку небезпеку? Дитина ідеально пристосується — з моєю допомогою. Вона дуже розумна й уже виказує ознаки прихильності до нас. Вона їстиме те саме, що їмо ми, йтиме туди, куди йдемо ми, а я/ми/Гея набудемо безцінні знання про її мозок.

— Що як вона розмножиться замолоду? Їй не потрібен партнер. Вона сама собі партнер.

— Вона ще багато років не досягне дітородного віку. Косміки жили століттями, і солярійці не мали бажання збільшувати свою чисельність. Популяції, гадаю, привито відтерміноване розмноження. Феллом ще довго не матимуть дітей.

— Звідки ви знаєте?

— Я не знаю, просто розмірковую логічно.

— А я кажу вам, що Феллом нестимуть загрозу.

— Ви цього не знаєте. І ви не міркуєте логічно.

— Я відчуваю це, Блісс, безпричинно. Просто зараз. А це ви, а не я, наполягаєте на непогрішності моєї інтуїції.

І Блісс стривожено спохмурніла.

4

Пелорат зупинився біля дверей до кабіни пілота й доволі знічено зазирнув усередину, ніби намагаючись визначити, заклопотаний Тревіз чи ні.

Тревіз тримав долоні на столі, як і завжди, коли ставав одним цілим із комп’ютером, а погляд зосередив на екрані. Тож Пелорат виснував, що Тревіз працює, і терпляче чекав, намагаючись не ворушитися й ніяк не заважати.

Нарешті Тревіз глянув на Пелората. Він не був цілком свідомим. У єдності з комп’ютером погляд Тревіза завжди здавався трохи скляним і розфокусованим, неначе він дивився, думав, жив інакше, ніж зазвичай властиво людям.

Однак він повільно кивнув Пелоратові, ніби постать того із труднощами проклала собі шлях і нарешті мляво відбилася в зорових частках мозку. Невдовзі Тревіз відняв долоні, усміхнувся й знову став собою.

— Боюся, я вам заважаю, Ґолане, — вибачився Пелорат.

— Не дуже, Янове. Я просто перевіряв, чи готові ми до стрибка. Майже готові, але думаю, я вичекаю ще кілька годин, просто на щастя.

— Хіба щастя чи випадкові чинники тут мають якесь значення?

— Це просто вислів, — усміхнувся Тревіз, — але випадкові чинники мають деяке значення — теоретично. Що вас непокоїть?

— Я можу присісти?

— Авжеж, але ходімо до мене в кімнату. Як там Блісс?

— Дуже добре. — Пелорат прочистив горло. — Знову спить. Їй потрібно спати, ви ж розумієте.

— Чудово розумію. Через гіперпросторовий відрив.

— Саме так, старий друже.

— А Феллом? — Тревіз відкинувся на ліжку, лишивши Пелоратові крісло.

— Оті книги з моєї бібліотеки, які ви наказали комп’ютерові для мене роздрукувати? Народні казки? Дитя їх читає. Звісно, дуже мало розуміє галактичну, але здається, йому подобається звучання слів. Він… я постійно хочу називати його чоловічим займенником. Як гадаєте, чому, старий друже?

— Можливо, тому, що ви самі чоловік, — знизав плечима Тревіз.

— Напевно. Знаєте, вони страхітливо розумні.

— Не сумніваюся.

Пелорат завагався.

— Наскільки я розумію, Феллом вам не дуже подобається.

— Нічого не маю проти них особисто, Янове. У мене ніколи не було дітей, і вони мені загалом ніколи особливо не подобалися. Наскільки я пам’ятаю, у вас діти були.

— Син. Я згадую, що коли він був малим, це було задоволення. Можливо, саме тому я й хочу вживати до Феллом чоловічий займенник. Це відносить мене в минуле на чверть століття чи десь так.

— Я не заперечую, щоб дитина вам подобалася, Янове.

— Вам вона теж сподобається, якщо ви дасте собі шанс.

— Певен, так і буде, Янове, і можливо, колись я дам собі на це шанс.

Пелорат знову завагався.

— Я також знаю, що