Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту. 

Так, робота короля — це вам не жарти. Блазень усміхнувся: дотеп вийшов непоганим. 

Незабаром його зморив сон. 

Герцогині ж не спалося. Власне, на цей час вона вже спустилася по зв’язаних між собою простирадлах до половини замкової стіни. Попередній день герцогиня витратила на поступове розхитування вмурованих у стіну її камери ґрат — хоча, по правді кажучи, будь-яку стіну ланкрського замку можна було в більшості місць проламати шматком сиру. Блазень є блазень — він сам розпорядився видати їй і столовий ніж та виделку, і цілком достатньо постільної білизни! Що взяти з таких людців: за них завжди думає їхній страх. Вони боялися її навіть тоді, коли вважали, що вона перебуває у їхній владі — і правильно, бо насправді сильні ніколи не перебувають у владі слабких. Якби, скажімо, вона схотіла кинути за ґрати саму себе, то зробила б усе, аби змусити себе пошкодувати, що народилася на світ. А ці — ці надавали їй простирадл і піклувалися про неї! 

Добре-добре, вона ще повернеться. За межами королівства лежав цілий світ, а вона вміла натискати на важелі, здатні змусити мешканців цього світу виконувати її волю. І цього разу вона не обтяжуватиме себе всілякими там супутниками життя. Слабаки! А нинішній виявився найгіршим, бо не мав хоробрості навіть на те, аби чинити стільки зла, скільки насправді міг би. 

Герцогиня важко гепнулася на вкритий мохом ґрунт, віддихалася і, з кинджалом у руці напоготові, ковзнула вздовж замкового муру в напрямку лісу. 

Вона дістанеться найдальшого кордону й перепливе там річку, а може, навіть збудує собі пліт. Вранці вона буде надто далеко, щоб її могли знайти — тим паче, як майже не сумнівалася герцогиня, ніхто нікого й не шукатиме. 

Слабаки! 

Швидкості, з якою вона пересувалася лісом, можна було лише здивуватися. Втім, там були стежини, якими можна було проїхати й возом, плюс вона мала прекрасне відчуття напрямку. До того ж її шлях лежав під гору. А якби вона вийшла до провалля, в якому вирувала річка Ланкр, досить було б просто йти за течією. 

Раптом герцогиня зауважила, що ліс помітно погустішав. Вона усе ще йшла стежкою, яка вела у більш-менш потрібному напрямку, але дерева обабіч росли значно щільніше, ніж можна було очікувати. А коли вона спробувала рушити назад, виявилося, що стежка за її спиною кудись поділася. Вона кілька разів крутнулася на місці, майже чекаючи, що помітить, як дерева перестрибують з місця на місце, але вони щоразу виявлялися незворушно зануреними корінням у мох. 

Повітря було нерухомим, але в кронах дерев не припиняло шурхотіти листя. 

— Ну-ну, — процідила герцогиня. — Ну-ну. Я все одно пройду. Я так хочу. Але пізніше я повернуся. 

Саме цієї миті стежка вивела її на галявину — галявину, якої не було тут днем раніше і сліду якої не лишилося наступного дня; світло місяця поблискувало на мішанині рогів, ікол та очей, які заповнювали цю галявину повністю. 

Армію слабаків ще можна було б зневажати, але герцогиня зрозуміла, що наразі має справу з армією сильних. 

Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише тихим сопінням десятків істот. А потім герцогиня криво всміхнулася, здійняла кинджал і кинулася на них усіх одразу. 

Перші лави армії тварин розступилися, пропускаючи її, й зімкнулися за її спиною — всі, включно з зайцями. 

Край глибоко зітхнув. 

На торф’яниках, затінених від місяця вершинами Вівцескель, раптом затих нічний оркестр природи. Припинили свої рулади цвіркуни, дружно замовкли сови, вовки позникали в раптових невідкладних справах. 

Тривала тільки пісня, яка відбивалася від бескиду до бескиду й підсилювалася в рупорах безлюдних долин, спричиняючи невеличкі лавини. Вона вливалася в потаємні щілини льодовиків і, навіть стаючи абсолютно нерозбірливою, продовжувала мандрувати між крижаних стін. 

Щоб усе ж таки розібрати слова, довелося б повернутися до підніжжя Вівцескель, де поблизу самотнього моноліту тліли рештки багаття; саме там, прилітаючи з усіх напрямків, зустрічалися звукові хвилі відлуння, і саме там, розмахуючи порожньою пляшкою, сиділа невисока літня жінка. 

— …і равлика, якщо наздоженеш; не намахаєш тільки їжачка! 

— Кажуть, на дні залишати не можна, бо доведеться плакати? — спитала Маґрат, намагаючись перекричати спів. 

— Є таке, — погодилася Бабуня й осушила свій кухоль. 

— А на дні ще щось є? 

— Судячи з усього, Ґіта допила все до краплі. 

Вони сиділи серед пахучого вересу і споглядали місяць. 

— Ось ми й маємо короля, — сказала Бабуня. — Добре все, що добре закінчується. 

— Це ваша з Тітунею заслуга, — сказала Маґрат, підкріпивши свої слова гиканням. 

— Чого це? 

— Якби ви не вступилися, мене ніхто й слухати не став би. 

— Просто нас попросили висловитися. 

— Так, але ж усі знають, що відьми не брешуть — ось що важливо. Я маю на увазі, що всі й самі бачили, які вони схожі — але це міг бути просто збіг. До речі… — Маґрат спалахнула. — Я пошукала в словнику, що таке «друа де сеньйор»[68]. У Тітоньки Пташко були словники… 

Тітуня Оґґ різко замовкла. 

— Гм, — вимовила Бабуня Дощевіск. — Є й таке, еге ж. 

Маґрат відчула, що розмова якось не клеїться. 

— Ви ж правду казали — вони дійсно брати? — спитала вона. 

— Аякже, — відповіла Тітуня Оґґ. — Однозначно. Я ж сама приймала пологи, коли народився цей твій… тобто наш новий король. Як і пологи королеви, коли народився юний Томджон, і вона розповіла мені, що його батько… 

— Ґіто! 

— Вибач. 

Винні випари вже заповнили голову Маґрат, але коліщатка її свідомості усе ще примудрялися крутитися. 

— Одну хвилинку, — почала вона. 

— Я добре пам’ятаю блазневого батька, — повільно й чітко промовила Тітуня. — Вже змолоду справляв враження. Побив, щоправда, глечики зі своїм батьком, але час від часу його навідував. Щоб зустрітися з давніми друзями. 

— Він легко сходився з людьми, — зауважила Бабуня. 

— Особливо з жінками, — погодилася Тітуня. — А який накачаний був! Пригадую, про нього казали, що на замковий мур йому вилізти було заіграшки. 

— Я тільки чула, — сказала Бабуня, — що до нього дуже добре ставилися при дворі. 

— О, так. Принаймні королева. 

— Король-бо весь час пропадав на полюванні, — вставила Бабуня. 

— На цьому своєму друа-де-як-там-його, ось де він пропадав, — заявила Тітуня. — Цілими днями. Та й ночувати нечасто вертався. 

— Одну хвилинку, — повторила Маґрат. 

Вони обернулися до неї. 

— Так? — сказала Бабуня. 

— Ви ж усім сказали, що вони брати, і Веренц — старший! 

— Саме так. 

— І натякнули всім, що… 

Бабуня Дощевіск щільніше запнулася в шаль. 

— Ми зобов’язані бути правдивими, — сказала вона. — А от бути чесними від нас ніхто не вимагає. 

— Але ж просто зараз ви говорили про те, що король Ланкру насправді не… 

— Про що я дійсно говорила, — твердо сказала Бабуня, — то це про те, що ми маємо короля, не гіршого за інших і кращого за багатьох, і що в його голові всі клепки на місці… 

— Незважаючи на попередні професійні травми, — вставила Тітуня. 

— …і що дух старого короля нарешті може спочити