Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

з університету ґрунтовні і щирі — ​описи прочитаних книжок, дискусій із друзями, гуртожитського життя — ​адже передують нервовому зриву Еллен і написані у довірливому дружньому тоні, від якого потім Феншо відмовиться. Наприклад, із судна Феншо вкрай рідко пише про себе, хіба що коли це потрібно для якоїсь байки. Ми бачимо, як він намагається вписатися у нове середовище, грає в карти у салоні танкера з Луїзіани (і виграє), грає у більярд по занюханих барах на березі (й виграє), але пояснює всі успіхи збігом обставин: «Я так боявся зганьбитися, що якимось чудом перевершив себе. Це все, мабуть, адреналін». Описував, як працював понаднормово у машинному відділенні, «спека 60 градусів, хочеш — вір, хочеш — не вір — ​у кросівки стільки поту натекло, що взуття чвакало, ніби я калюжами пройшовся»; як п’яний стоматолог у Бейтауні, штат Техас, вирвав йому зуб мудрості — ​«кров’ю заюшило всю кімнату, а шматки зуба стирчали з діри у яснах ще тиждень». Феншо — ​новенького без особливого статусу — ​спершу перекидали із завдання на завдання. У кожному порту частина членів команди полишала судно й їхала додому, а хтось новий приходив на їхнє місце, і якщо новоприбулим робота Феншо подобалася більше, ніж доступна вакансія, Малий (як його тоді називали) мусив посунутися. Отже, Феншо попрацював і молодшим матросом (драїв і фарбував палубу), і прибиральником (мив підлогу, застеляв ліжка, чистив туалети), і помічником у їдальні (розносив їжу, мив посуд). Саме остання робота виявилася найскладніша, але й найцікавіша, адже життя на судні обертається здебільшого довкола їжі: нудьга допомагає нагуляти апетит, команда буквально живе від їжі до їжі, а в декого навіть виявляється несподівано витончений смак (товсті й неотесані чоловіки оцінювали справи з гордовитою зверхністю французької аристократії XVIII століття). Того дня, коли Феншо потрапив на судно, досвідчений морський вовк дав йому добру пораду: «Тільки не дозволяй нікому сідати тобі на голову. Коли хтось скаржиться на їжу, кажи, щоб стулив пельку. Якщо не затикається, вдай, наче його немає, й обслужи його останнім. Якщо й це не поможе, пообіцяй, що наступного разу наллєш йому в суп холодної води. Чи, ще краще, скажи, що туди помочишся. Покажи їм, хто тут начальник».

Ми бачимо, як Феншо несе капітанові сніданок після лютого нічного шторму при мисі Гаттерас: Феншо кладе грейпфрут, омлет і грінку на тацю, замотує тацю фольгою, тоді рушником в надії, що тарілки не знесе у воду, коли він вийде на капітанський місток (а вітер сягав 110 кілометрів на годину); Феншо дереться вгору драбиною, робить перші кроки місточком, а тоді раптом вітер викидає дикий пірует — ​зухвалий порив підхоплює тацю й тягне його руки вгору, над голову, ніби він тримає примітивний літальний апарат і готується шугнути над воду; Феншо збирає всі сили, щоб стягнути тацю вниз, нарешті притискає її до грудей — ​тарілка якимось чудесним чином не вислизає — ​і крок за крочком із трудом пробирається місточком (крихітна фігурка перед величчю дикої стихії); бозна скільки часу на це йде, але Феншо врешті таки добирається на той край місточка, заходить у рубку, бачить пухкенького капітана за стерном, каже «Ваш сніданок подано, капітане», а стерновий обертається, майже на нього й не дивлячись, і неуважно кидає:

— Дяка, малий. Постав десь там на столику.

Однак не все Феншо веселило. Наприклад, він згадує (без деталей) бійку, яка, схоже, вивела його з рівноваги, і кілька недобрих сценок, які бачив на березі. Наприклад, расистський випадок у барі у Тампі: цілий натовп п’яниць оточує старого чорношкірого чоловіка, який забрів туди у спробі продати великий американський прапор. Перший п’яниця розгорнув прапор і сказав, що зірок на ньому недостатньо — ​«фальшивка цей прапор» — ​а старий заперечував і ледь не на колінах благав про милосердя, коли інші п’яниці стали на бік свого товариша. Закінчилося все тим, що старого виштовхали за двері. Він навзнак упав на тротуар, а п’яні тільки схвально покивали, щось сказали про те, що потрібно будувати безпечний і демократичний світ, та про все й забули. «Ганьба, — ​писав Феншо. — ​Мені соромно за те, що я був там».

Хай там як, більшість листів написано у засадничо жартівливому тоні (один починається так: «Звіть мене Редберном»), і врешті складається враження, наче Феншо зумів собі щось довести. Судно — ​це тільки привід, довільно обрана іншість, спосіб випробувати себе незнаним. Як і з будь-якою формою ініціації, вижити тут — ​значить перемогти. Він із часом обертає те, що спочатку ставили йому на карб — ​гарвардську освіту, належність до середнього класу — ​собі на користь, і під кінець плавання його вже всі визнають місцевим інтелектуалом (не «Малим», а «Професором») і запрошують вирішувати суперечки (хто був 23-м президентом, яке населення Флориди, хто грав на лівому полі у команді «Сан Франциско Джаянтс» у складі 1947 року). До нього звертаються по маловідомі факти, просять допомогти заповнити документи (податкові звіти, анкети для страхування, доповідні про нещасні випадки), хтось навіть просить писати за них листи (такий собі Отіс Смарт попросив Феншо написати 17 любовних листів до його дівчини С’ю-Енн у Дайдо, штат Луїзіана). Суть не в тому, щоб опинитися в центрі уваги, а в тому, щоб вписатися, знайти собі місце. Отже, справжнє випробування полягає в тому, щоб бути, як усі. Щойно він стане, як усі, вже не муситиме картатися своєю окремішністю. Він звільниться — ​не лише від інших, а й від себе. Остаточний доказ цього, думаю, такий: полишаючи судно, він ні з ким не прощається. Він звільнився якогось вечора у Чарльстоні, забрав у капітана свою платню і просто зник. За два тижні по тому він прибуває в Париж.

Два місяці від нього ні слова. А ще три місяці по тому — ​тільки листівки. Короткі загадкові послання, нашкрябані на звороті найбанальніших туристичних панорам: базиліка Сакре-Кер, Ейфелева вежа, Консьєржері. Коли знову починають надходити листи, вони нерегулярні й нічого особливо важливого не сповіщають. Ми знаємо, що на той час Феншо вже поринув у роботу (численні ранні вірші, перша чернетка «Затемнення»), але листи не описують його повсякдення. У його ставленні до Еллен відчувається певна неоднозначність — ​він не хоче уривати з нею контакту, але й не може вирішити, скільки їй розповідати. (А насправді Еллен більшість цих листів не читає. Він надсилає їх на домашню адресу у Нью-Джерсі, де їх, звичайно, відкриває й перлюструє, перш ніж показати доньці, місіс Феншо — ​і найчастіше Еллен їх навіть не бачить. Феншо, я гадаю, знав, що так буде, чи бодай підозрював. Що ускладнює справу, адже, певною мірою, ці листи й не для Еллен писані. У кінцевому підсумку, Еллен — ​не більше, ніж літературний прийом, за допомогою якого Феншо спілкується з матір’ю. Тому вона і гнівається. Адже навіть звертаючись до неї, він може вдати, наче її не помічає). Близько року в листах ідеться виключно про неживі предмети (будинки, вулиці, описи Парижа): вони сумлінно описують побачене і почуте, але присутності самого Феншо майже не відчувається. Потім на сцену поступово виходять його знайомі, листи починають сповзати в байки — ​але історії все одно вирвані з контексту, позірно безтілесні, завислі в повітрі. Наприклад, ми знайомимося зі старим композитором-росіянином на ім’я Іван Вишнєградський, якому вже років під вісімдесят: цей зубожілий вдівець живе сам у обшарпаній