Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Я пропоную вам, хлопці, тікати разом з нами, — сказав Олексій. — Ось для чого я вас сюди покликав. Ви ж самі розумієте: якщо залишимося, і у вас, і у нас кінець один. А якщо підете з нами, то ви там скажемо, що ви нас виручили, і вам простять…

— Де це — там? — запитав Василь.

— Ну, ти надто багато хочеш знати, — повів бровою Олексій. — Коли прийдеш — побачиш…

— На небезпечну справу тягнеш ти нас, Охотников, — зітхнув Петро. — Ох, і небезпечну!..

Олексій розвів руками:

— Дивіться, думайте! Воля ваша — ви собі господарі.

Василь підвівся.

— Ну, гаразд. Засиділися. Треба йти!… — Він закинув автомат на плече. — Це ще обмізкувати треба…

— А коли дасте відповідь? — запитав Олексій.

— Завтра вранці, як на роботу поведемо, — відповів Петро.

Олексій підвів руку.

— Тільки давайте так: якщо відмовитесь — цієї розмови не було. А то самі розумієте… — він багатозначно змовк.

Петро похмуро посміхнувся:

— Розуміємо! Ти нас не лякай!.. Держи сам язика за зубами, а ми вже навчені… — Він підійшов до Олексія ближче і тихо запитав: — А все-таки, як ти про ту розмову пронюхав? Адже ми в доті лише удвох були…

Олексій примружився.

— А як ти гадаєш, скільки нас тут?

— Коли?

— Зараз!..

— Троє…

— Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..

Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.

— Сті-ій! — тонким зривистим голосом закричав Петро. — Сті-ій!.. Стріляти буду!..

Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.

За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.

— Ти все чув? — запитав його Олексій.

— Так, усе, — підкреслено голосно відповів Юренєв.

— Тобі все ясно?

— Все.

— Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?

— Буду! — глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.

— Чому?

— Тому, що мені це потрібно!

Василь Дмитрович підійшов до Олексія і сердито труснув його за плече.

— Слухай-но, ти, Охотников! Він каже, що ти все брешеш! Опутати нас хочеш…

Олексій з силою скинув руку поліцая з плеча:

— Кого ти слухаєш! Це ж провокатор! Він у гестапо служить!

Петро здригнувся і опустив автомат. Ну й в історію вони влипли!

Юренєв присів на купу щебеню.

— Ну, Охотников, давай грати відкрито, — сказав він, втішаючись відчуттям своєї сили. — Так, ти розкусив мене. Я працюю в гестапо! І гнию поруч з тобою, щоб зрадити тебе! Так, я зрадник! Але ти помреш, а я буду жити… А ось вони, — вказав він на поліцаїв, які збентежено тулилися до стіни, — зараз застрелять тебе за моїм наказом. Застрелять, тому що вони хочуть жити, а тільки я один можу їм дати прощення…

— Але вони можуть убити й тебе! — крикнув Олексій.

— Не можуть! — спокійно похитав головою Юренєв. — Якщо вони вб'ють мене, їх тут же розстріляють. Ніхто їм не повірить, що мене застрелили, коли я намагався втекти або не підкорявся наказу… Не можуть!.. Ти ж помреш, як підлий зрадник, і могила твоя заросте чортополохом. — І він підвів руку, даючи знак поліцаям. — Ану, сіконіть по ньому чергою, — і раптом, обернувшись, дико загорлав: — Стріляйте, наказую!.. Або самих розстріляю!..

Поліцаї підвели автомати. Ще трохи — і Олексій упав би мертвим. Але в цю мить на краю котлована з'явився якийсь чоловік і закричав:

— Стійте!.. Не стріляйте!

Всі мимоволі глянули вгору. Держачи високо над головою обрізок залізної балки, стояв Кравцов. Він був страшний у своїй юнацькій люті.

— Я все чув! — мовив він. — Цього разу я був тут! Ти, собако, — нагнувся він до Юренєва, — не можеш померти від кулі, але можеш — від нещасного випадку!..

Юренєв з жахом притулився до стіни котлована.

— Що ти робиш?.. — заволав він.

Але в цей момент кинутий з силою шматок заліза розтрощив йому голову. І мертве тіло повалилося на каміння.

Кравцов одразу скочив униз і підбіг до Олексія.

— Я всім скажу правду! — гаряче сказав він. — Тобі знову повірять.

Поліцаї, опустивши автомати, постояли над тілом Юренєва. Потім Петро сказав:

— Який необережний! Я ж попереджав його — не лізь під балку, може впасти!..

Василь глибоко зітхнув:

— Отак буває! Береться людина не за своє діло. Лізе, куди не слід. А потім ховай її!..

Курт Мейєр, який цього вечора збирався зустрітися з Юренєвим, дізнавшись про його раптову загибель, був страшенно розлючений. Але найретельніше розслідування підтвердило — Юренєв став жертвою власної необережності.

Зрештою, Курт Мейєр був не з тих, кого легко переконати в тому, в що він не хоче повірити. І він вжив своїх заходів…

Миколка з хвилюванням чекав наступного ранку. Він