Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

активну участь у повстанні, залишати фронт. Анархія, подібно до ракової пухлини, роз'їла українську армію за лічені тижні. Дієву армію добили бунти Херсонської дивізії під командуванням отамана Григор'єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під назвою «отаманщини».[357]

Проаналізувавши все це, Стахів зробив такі висновки: «Малосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. <…> Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхитана в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупаціями, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. <…> Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років».[358]

Переворот у Директорії

Крах усіх зовнішньополітичних намагань УНР на міжнародній арені доповнювала безвихідь внутрішньополітична. Усередині націонал-соціалістичного табору точилася «тотальна боротьба за владу на всіх рівнях політичної системи УНР», тобто «між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої політичної орієнтації». Відносини між спільниками, які проголосили свою соборну єдність менш ніж 4 місяці тому, характеризувалися «значною напругою», оскільки вони, по-перше, обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності. По-друге, дотримувалися несумісних зовнішньополітичних орієнтацій: УНР – на поляків, ЗОУНР – на денікінців.[359]

На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд. Усередині Директорії остаточно сформувалися два угруповання. Перше, яке підтримували УСДРП та УПСР, утворювали Петлюра й Макаренко, що мали за собою також пасивну підтримку Швеця та союзника в особі прем'єр-міністра Мартоса. В опозиції до цього товариства перебували Петрушевич та Андрієвський.

Користуючись чисельною перевагою, «трійка» продовжила практику порушень «конституції», яку ще чотири місяці перед тим урочисто присягалася боронити. 9 травня на світ Божий з'явилася постанова, підписана Макаренком, «членом-секретарем» Швецем, керуючим справами Директорії Мироновичем та самим Петлюрою. Написано там було таке: «За виходом зі складу Директорії Голови Директорії В. К. Винниченка обрати Головою Директорії члена Директорії, Головного отамана Українських республіканських військ С. В. Петлюру»[360]. Тобто з 6 формально «правосправних» на цей момент членів Директорії за обрання Петлюри висловилися троє, у т. ч. він сам. Ані Винниченко, ані Андрієвський, ані Петрушевич за рішення не тільки не голосували, але й навряд чи були з ним наперед ознайомлені. 13 травня троє членів Директорії зробили наступний крок – санкціонували постанову про «вибуття» Андрієвського з її складу[361]. Причина – його участь у спробі державного перевороту, організованого УПСС та УНРП під проводом полковника Оскілка і приборканого січовиками Коновальця[362]. За два тижні ухвалили, що «всі засідання і рішення Директорії є дійсними і законними пише в тому випадку, якщо участь у них візьме Голова Директори, Головний отаман Петлюра».[363]

Симон Петлюра.

Логіку дій Головного Отамана зрозуміти легко, адже вона була визначена наперед комбінацією об'єктивних та суб'єктивних чинників, існування яких Симон Васильович, як і інші політикани його масштабу, ігнорували. Якщо зовсім точно – просто не усвідомлювали внаслідок критичного низького інтелектуального та освітнього рівня. Універсал ТКНУ не унормував відносин між вищими органами державної влади – Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ Лікувати ракову пухлину, яку самі створили на рівні державному, намагалися звичним способом – шляхом нової безпринципної угоди між керівниками двох партій – УСДРП і УПСР та ще й Центрального повстанського комітету (ЦПК). У такій ситуації верховним владарем невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики».[364]

Військова катастрофа

Логіку конкретних політичних рішень дедалі більше визначав перебіг подій на фронтах воєнних дій. В умовах усе більшого тиску Червоної армії на польсько-українському напрямку, який розпочався 21 квітня, рештки армії та держапарату під загрозою захоплення в полон евакуювалися до Радивилова і Тернополя. З іншого боку поодиноким українським збройним загонам загрожували польські збройні сили. Головною потугою на цьому напрямку була армія генерала Юзефа Галлера, переведена з Франції до Польщі з «умовою» не воювати в Галичині. Вона була «направлена до Галіції нібито для того, щоби вигнати звідти більшовиків, – пояснював англійський прем'єр-міністр, – але насправді ж вона повинна була завоювати цю країну та приєднати її до Польщі»[365]. 14 травня 100-тисячна армія Галлера розпочала бойові дії на Волині. Ідеологічне забезпечення кампанії – необхідність боротьби з більшовизмом. Їй протистояли дві дивізії – десь 35 тис. січовиків та інших українських військових