Читати книгу - "Співробітник ЧК"

Поки Олексій «налагоджував» зв'язки з Марковим, Іларіонов теж не сидів без діла. Спокійно розраховувати, маневрувати і терпляче вичікувати було не в його звичці. Кипуча натура начальника опергрупи вимагала більш прямолінійних і, головне, швидкодіючих методів боротьби з контрреволюцією. Незважаючи на обіцянки, дані ним Олексієві, якого, до речі, Іларіонов вважав зовсім недосвідченим у контррозвідувальній роботі, він, звичайно, не схотів чекати, поки той усе підготує. Бездіяльність у такий напружений момент боляче зачіпала його непомірно роздуте самолюбство. Іларіонов вирішив, поки дійде до діла, почати «розмотувати клубок з другого кінця». Для цього він звелів Марусі переписати всіх, хто був у нього на підозрінні. Маруся склала список. До нього ввійшли два викладачі приватної жіночої гімназії, ветеринарний фельдшер Лабудько і кілька місцевих жителів, зв'язаних в минулому з білими, а також крамарі і дрібні торговці, діла яких процвітали до приходу Червоної Армії…

Коли наступного дня Олексій прийшов на пошту, Діна завела його в задню кімнату, звідки, як і першого разу, був виставлений старий Федосов, і, дуже хвилюючись, попередила:

— Альошо! Будьте обережні! В місті беруть людей! Дуже важливо, щоб вас це ні в якому разі не торкнулося. В нинішній обстановці ви єдина в нас людина, що може з'являтися де завгодно… Марков звелів, як тільки прийдете, прислати вас до нього.

— Куди?

— До мене додому. В саду, праворуч від альтанки, побачите кущі, за ними — льох. Постукаєте ось так… — І вона простукала на столі той самий сигнал, який Олексій учора вже чув: три подвійних удари і трохи згодом ще один.

— Погуляйте спочатку по місту, — напучувала Діна, — не доведи господь, щоб вас вистежили! Ви знаєте, я боюсь, що і за мною вже наглядають!

— Чому ви думаєте? Хтось заходив сюди?

— Ні. Просто… інтуїція…

На вулиці Олексій переконався в тому, що цього разу інтуїція її не обманює. Недалеко від пошти він несподівано побачив… Федю Фоміна!

У заломленій набакир папасі, заклавши руки за пояс, Федя з виглядом людини, якій нікуди поспішати, прогулювався вздовж паркана біля. пошти, розглядаючи на ньому захльостані вітром і дощами обривки рекламних афіш, оголошення про пропажу худоби і накази місцевих властей. Але обдурити Олексія йому не вдалось: юнак помітив, яким уважним поглядом Федя проводжає всіх, хто виходив з поштамту.

Помітивши Олексія, Федя байдуже одвернувся (треба віддати йому належне: він навіть оком не змигнув, побачивши давнього друга).

Коли б не ця випадкова зустріч, Олексій, може б і не заперечував проти активності Іларіонова: тільки б не чіпав головних учасників. Тепер же стало ясно, що той і не збирається виконувати їхньої умови і що стримати його без допомоги старших товаришів неможливо. Доведеться викликати когось з Херсона. Іншого виходу нема…

З цими думками Олексій підійшов до будинку Федосової.

В саду, за альтанкою, схований у густому малиннику, обкладений дерном височів пагорок, з якого стирчала коротка вентиляційна труба. Під час минулих відвідин Олексій не помітив його. На вузьких дубових дверях був чавунний засув, на одній його скобі висів великий амбарний замок.

Олексій постукав. Відчинив йому сам Марков.

— Заходь, — сказав він, ховаючи в кишеню револьвер.

На Олексія повіяло затхлою вапняною пліснявою. В глибині підземелля, куди вели глиняні східці, рябою плямою розпливалося світло шахтарської лампи. Серед банок, горщиків і діжок з якимись засолами стояли два тапчани. На одному з них спав Сева, з головою закутавшись у шинелю. На другий сів Марков, накинувши на себе широкий кожух, який валявся на дошках. Обличчя Маркова здавалося зеленуватим у сутінках. Він вказав Олексієві на місце поруч себе, спитав:

— Їсти хочеш?

На ящику, який заміняв стіл, стояли тарілки, пляшки з спиртним і два горщики з вареною їжею. Олексій відмовився.

— Що нового? — поцікавився Марков. — У штабі тебе не чіпають?

— Поки що все гаразд. Нікому і на думку не спадає.

— Добре. Слухай, для чого я тебе викликав. Сюди наїхало чекістів до біса. Почались арешти. Вчора і сьогодні вони схопили чоловік двадцять. Усі ці люди в більшості — дрібнота. Якщо й попалися два-три таких, що більш-менш, — він покрутив у повітрі сухими цупкими пальцями, — так і вони нічого до пуття не знають. Але в усякому разі небезпека є. Мені з Севою до ночі нема чого й думати виходити на вулицю. А час підходить гарячий. Слухай, днями наші почнуть наступ по всьому фронту!

— Та ну?.. — не втримався Олексій. — Звідки ти знаєш?

Марков по-своєму зрозумів його хвилювання.

— Знаю! Можеш бути певний, цього разу більшовикам гірко буде! Так почастуємо, як ніколи! Наші вдарять на Правобережжя, а з Польщі пробивається ударна армія генерала Юзефовича. Покрутяться більшовики! На Київщині їх Петлюра тисне, в Білорусії — Булак-Булахович. А союзники!.. Словом, буде їм по зав'язку! В такий момент гав ловити не можна! Є діло. Коли вигорить — немає нам ціни! І, головне, просте. — Він присунувся, спершись ліктем на коліно, і знизу вгору заглянув Олексієві в обличчя.

— Яке? — трохи сиплим голосом спитав Олексій.

— Ось яке… Перед нашим наступом… — Марков мовби карбував слова, — треба, щоб тутешній штаб рознесло к бісовій матері! Зрозумів?

— Ні…

Марков нетерпляче поправив кожух на плечах.

— Пояснювати треба? Слухай як слід. Є у нас одна штучка. Не наша, не російська. Ось така завбільшки, він розставив руки, — з чемодан. І в ній невеличкий пристрій… Начебто годинник — циферблат, стрілочки. Можна завести на будь-який час…

— Пекельна машина?

— От, от.

— Ну й що?

— Покладеш її в мішок — і в штаб. Залиш де-небудь