Читати книгу - "Миколаївське небо"

Разючий контраст. Усередині все автоматизовано, з фольклорної атрибутики лише стара підкова на стіні. Усе. Крапка.

Розумію, що безглуздо звертати на це увагу, але надто вже боляче б’є по вухах гуркіт, що доноситься з контейнера з вакуумними ракетницями. А контейнер чималенький, стандартний: 2Х2Х2 м. Якщо гахне, то все: зливай воду.

Наскільки розумію, приміщення, у якому я знаходжуся, є одночасно і Командним Пунктом, і кают-компанією. За комп’ютерним столом сидить досить рослий і вгодований хтось та монотонно впливає на клавіші дотиком одного пазура вказівного пальця-сосиски. Боюся навіть припустити, що цей хтось є родичем заслінних чохловиків — вихідців із планети Тристагон, лютих монстрів. Про себе відзначаю, що на червоній пиц… на червоному обличчі відсутні бородавки, а на кінчиках вух замість пензликів майорять метелики, маленькі такі, миленькі, що нетипово для даної раси. Виходить, його швидше можна назвати просто заслінним, але не обов’язково чохловиком. Це мене тішить. До того ж очі — навіть розумніші за мої. А в мене, без удаваної скромності, розумні — аж гидко.

Гуркіт із контейнера посилюється вербальним супроводом:

— Галушка, це твої викрутаси? Відкрий, гадючий сину!

— Тобі треба, ти й відкривай, — комусь спокійно відповідає заслінний і відразу звертається до мене: — Рима до слова «плюралізм»?

— Пофігізм, — без запинки реагую я, із побоюванням оглядаючись на контейнер.

— Цілком, — схвально киває головою заслінний, і метелики на кінчиках його вух змінюють забарвлення.

Зненацька гуркіт усередині контейнера припиняється і звідтіля чутно лише могутній хрипкий бас:

— А це чий там ще голос? Галушко, досить стібатися, відчиняй!

— Ти, пане полковнику, генетично повноцінний, тобі це легше зробити, — холоднокровно відповідає заслінний.

— Якщо було б легше, то зробив би. Відчиняй.

— Я зайнятий.

— От добре! Люди скажуть: дурень Галушка, таки примусив полковника усю цитадель на молекули рознести! — реве хрипкий бас.

— У тебе зброї при собі немає, — сказавши це, заслінний виходить із хати. Перед тим, як голосно ляснути дверима, він хмикає: — Цитадель!

По якімсь часі у кімнату вбігають чоловік десять осавульців на чолі з осавулом на прізвище Сідло. Вони жваво налягають на контейнер плічми й упираються руками, намагаючись зрушити його вбік; і тільки з третьої спроби їм удається подужати те, що було під силу зробити одному заслінному — слабаки.

Виявляється, контейнер закривав собою дверний люк із табличкою «ПОЛКОВНИК НЕРВИПУП».

Полковник — дійсно ПОЛКОВНИК! Років сорока чоловік, ставний, ретельно відпрасована камуфляжна форма на ньому сидить як улита, от тільки обличчя, що запекло вимагає прасування, видає в ньому людину, що зловживає горілкою.

— Де цей… Цей? — задихається розлючений полковник, розмахуючи інкрустованою коминковою коцюбою. — Ууу, Брут нещасний!

Осавульці, оцінивши настрій полковника, кидаються до виходу, але він зупиняє їх окриком:

— Куди?! Стояти! Стр-р-рунко!!! Інвентар — на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово!

— Є: інвентар на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово! — козиряє осавул, забігає за барну стійку, дістає з холодильника пляшку «Перцівки», наливає собі повний фужер і, одним махом заливши рідину собі в горло, кричить на своїх підлеглих: — Ну, що поставали як корови?! Команда була: інвентар на склад!

Осавульці знову налягають на контейнер і штовхають його до виходу з кают-компанії.

І тут раптом мутний погляд полковника зачіпляється за мене:

— Не зрозумів!!! — реве він. — А це що за тіло?! Чому воно не виконує наказів?! Га?! Стояти! Струнко!!! — полковник, заклавши руки разом із коцюбою за спину, оглядає мене з усіх боків. — Хто дозволив вуса відрощувати довші за мої?! Га?! І взагалі, що це за форма одягу?!! У самоволку зібрався?! Я тобі покажу самоволку!!! Осавуле, під арешт його!

— Та я, власне, той, як його… — намагаюся я розставити крапки над «і». Утім, моя спроба так і залишається спробою — пізно!

— Господи, а це ще що таке?! — погляд полковника тверезіє без уживання «Алкозельцера», коли він бачить на моєму комбінезоні червону зірку.

Комбез, зрозуміло, по замовленні шитий: оболонка закамуфльована під джинсу, не сказав би, що занадто ексклюзивна модель, але деякі прибамбаси присутні. Спереду він, начебто, і не навернений, зате позаду виглядає дуже імпозантно, особливо всіх дражнить кишеня для сигарет на правій гомілці. Кишеня «лісточкою», а нижче — велика й чудова асиметрична зірка вишита червоними нитками. От ця сама зірка і подіяла на полковника, як на бика ганчірка.

— Ну ні, такого нахабства я не потерплю! — рикає полковник. — Осавуле! Розстріляти нахабу!

— Пане полковнику, так він же не служить у вас, — заступається за мене осавул. — Це гість. Я насмілився запросити його відвідати нашу планету, поки ви спали.

— Не говори так, люди скажуть: дурень осавул, — змилостивлюючись, зауважує полковник.

— Перепрошую, поки ви зі сном боролися.

— От так-то воно краще, — схвально киває полковник, остаточно змінюючи гнів на милість. — Що за гість? Якого стану?

— Гонщик він.

— Навіщо мені ще один гонщик? Тут від своїх не знаєш, як здихатися. Один Галушка чого вартий. Та й ти не далеко від нього пішов. Іди поклич мені Галушку. Скажи, полковник смирний, полуднати бажає. Ступай.

— Дурень ти, а не гість, — каже полковник, коли за осавулом зачиняються двері. — Тут я хазяїн, тут усі зірки мої на багато парсеків в околиці, а ти зірку із себе надумав корчити, — він кидає в крісло коцюбу і направляється до холодильника. — Ну, гаразд, не тремти, — заспокоює він, виймаючи з холодильника пляшку «Перцівки». — Ніхто не може мене звинуватити в негостинності, — ставить на барну стійку дві чарки, наповнює їх горілкою і жестом пропонує випити.

— Вибачте, але я не п’ю горілки, — відмовляюся я.

— Паскудна якість людини, — зауважує полковник. — Що, так-таки й узагалі не п’єш?

— Ну чому ж, від альтаїрського лікеру не відмовився б.

— Фу, капость яка — бабське пійло, — полковник уливає в себе чарку горілки,