read-books.club » Сучасна проза » Комашина тарзанка 📚 - Українською

Читати книгу - "Комашина тарзанка"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Комашина тарзанка" автора Наталія Володимирівна Сняданко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 78
Перейти на сторінку:
довідатися про це у консула? – запитала я.

– Можна, тільки невідомо, який консул прийняв таке рішення. Спробуйте по телефону, зараз уже все одно нікого немає.

У цей момент у мене задзвонив мобільний, який я забула вимкнути, і щоб не порушувати заборони користуватися ним на території консульства, я швидко вийшла. Та і навряд чи є сенс ще щось питати у жіночки з ідеальним манікюром. Вона ж просто видає щодня 1100 паспортів, з візами або без. Звідки їй знати, за яким принципом ці візи видають. Може, просто ставлять відмову у кожен тисячний паспорт, щоб якось відзначити цю подію. І щоб люди не думали, що так собі запросто кожен бажаючий може потрапити до Малої Європи. Це треба ще заслужити.

– Доброго дня, Польський інститут у Києві, – сказав голос із мого мобільного. – Ми хотіли б запросити вас на зустріч із міністром культури Польщі. Чи погодилися б ви приїхати на цю зустріч для висвітлення події у пресі? – ввічливо поцікавився голос.

– Дякую за запрошення, але не змогла б, – ні за що ні про що нахамила я ввічливому представнику Польського інституту і поклала слухавку.

Представник туристичної фірми чесно повернув мені гроші за свої послуги, вибачився, «що так вийшло», і дозволив дзвонити до консульства від імені фірми, можливо, це дасть якийсь кращий результат. Я подякувала і пішла дзвонити.

За цим заняттям непомітно минули кілька наступних днів, за які я довідалася, що досі переважно їздила на конференції всупереч закону, бо це заборонено з туристичними візами. Виявляється, мета поїздки повинна співпадати з метою видачі візи, і якщо у відповідному розділі анкети ви ставите риску біля означення «культура, спорт», то туризм (окрема графа анкети) вам при цьому заборонений. Хоча я і не знаю, як простежити за виконанням цієї заборони на практиці. Але якщо простежити вдасться, то вам загрожує як мінімум депортація. Від цієї новини я чомусь розізлилася ще більше і розіслала інформацію про свою пригоду колегам із польської преси. Посипалися солідарні зі мною та обурені діями консульства відгуки, колеги були готові надрукувати мій матеріал про те, що трапилося, або ж провести власне журналістське розслідування. Кілька громадських організацій Польщі виявили готовність надіслати до консульства зібрані під листами протесту підписи. Організатори конференції надіслали до львівського консульства понад двадцять запитів із проханням видати мені візу та ще десять із обуреним запитанням, чому у видачі візи мені відмовлено. Нарешті задзвонив місцевий колега-журналіст і повідомив, що радник консульства з питань євроінтеграційної співпраці згоден прийняти мене і вислухати мою проблему.

Пояснення ситуації виявилися значно складнішими, ніж могло би здаватися, адже я не знала відповіді майже на жодне із питань, що виникали у радника з питань євро-інтеграційної співпраці. Його обізнаність із діяльністю жіночок у віконечках також виглядала досить обмеженою. Він визнав, що наявне у мене запрошення дає мені право на візу, більше того, організатори конференції виявилися його знайомими, і йому стало зовсім незручно. Тож радник особисто поніс мій паспорт до будиночка на сусідній вулиці, але замість того, аби нахилятися під принизливим сімдесятиградусним кутом, зайшов до кулуарів, де, мабуть, сидів таємничий черговий консул, прізвище якого працівники, що підходили до телефону, відмовлялися називати навіть пресі. Чи особливо пресі, невідомо. І це було добре, що радникові не довелося схилятися до тітоньки у віконечку, адже моє бажання повернути свій лептоп і так уже створило надто багато незручностей оточуючим. Тільки це бажання мотивувало боротися далі, бо на конференцію мені перехотілося вже давно.

За кілька хвилин радник повернувся і повідомив, що після обіду я можу забрати свій паспорт із візою, яка дасть мені право перебувати на території Малої Європи дев’яносто днів протягом наступних півроку. Я розчулилася, подякувала і зі спокійним серцем пішла на каву.

Частина 1 15

Вона співала пронизливо. Не те щоб гарно чи надто вже професійно, але вкладала у цей спів усе, що могла, чи все, що мала, ніби співала востаннє, і таки примушувала звернути на себе увагу. Її супровід, джазова капела з якогось Слупська, напевно схожого на наші Броди, про які важко сказати ще щось цікаве окрім факту, що саме там народився Йозеф Рот. Не знаю, хто народився у Слупську окрім молодого польського прозаїка Даніеля Одії. Хоча я навіть у тому, що й він там народився, не переконана до кінця, можливо, там народилися лише двоє моїх сусідів із якогось безнадійно повільного польського потяга, до якого я сіла у Кракові і відразу ж ніби назавжди прилипла спітнілою майкою до розпеченого вагонного сидіння. Вони були молоді, але вже безнадійно розмірені і неквапливі. І навіть якби вони не сказали, що живуть у Слупську, це можна було б зрозуміти з надмірної ретельності, з якою були запаковані їхні канапки, які вони чемно з’їли о правильній годині, хоча я сумніваюся, що їм дуже цього хотілося у таку спеку, з тої уважності, з якою вони вираховували спершу хвилини, а потім десятки хвилин спізнення нашого поїзда, тої неймовірної, як на мене, обізнаності у подробицях правил залізничного руху, стривоженості тим, через який потяг ми знову стоїмо, чи так буває часто, а якщо буває, то з яких причин. Усі ці розмови, старанно випрасувані штани і навіть футболки з акуратним кантиком на короткому рукаві, ці кросівки і шкарпетки попри тридцятиградусну спеку, ці кросворди у кольорових журналах і якась передчасна приреченість у поглядах одне на одного. Хоча, можливо, останнє слід пояснювати спекою, а не місцем проживання. Все одно, було у всьому цьому щось слупське, чи, якщо хочете, бродівське (стрийське, сокальське, червоноградське, житомирське), принаймні, наскільки я можу собі це уявити.

Музиканти були вправні, але в їхній грі відчувалося щось на зразок хобі. Напевно, працюють бухгалтерами чи сисадімінами у своєму Слупську або в поближньому районному центрі і грають разом лише на вихідні, вільні від родинних обов’язків. Старанно слухають усі нові записи, мають непогані інструменти, але погляди їхні якісь згаслі, ситі і втомлені. Так ніби грають у ресторані, а не на джазовому фестивалі. І цей контраст поміж її невправною і неотесаною, але чесною і самовідданою манерою виконання, її шаленою енергією, яку вона береже спеціально для сцени, і їхнім відстороненим та холодним, хоч і грамотним виконанням не шкодив їм, а навпаки, викликав зацікавлення. Здавалося, що вони, як погано зчеплені вагони повільного поїзда, що мають шанси доїхати завдяки повільності свого руху, але можуть не витримати коливань і розпастися просто посеред дороги. Щось таке завжди заворожує і примушує

1 ... 65 66 67 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комашина тарзанка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Комашина тарзанка"