Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У кожному разі, навіть якби я помилявся в оцінці того, що могла б дати бодай одна сторінка з-під його пера, користь від його письменництва була б неабияка, бо він помічав усе і чітко й непохибно все помічене окреслював. Якщо в розмовах із ним я не навчився бачити всього (мій розум і мої почуття витали десь-інде), то принаймні я побачив речі, які без нього так би й не помітив, хоч їхні назви, які допомогли б мені віднаходити їхню форму і барву, я доволі швидко забував. Якби він видавав книги, хай навіть кепські, хоча я в це не вірю, якою гарною мовою вони були б написані, яким тематичним розмаїттям відзначалися! А втім, хто знає? Може, замість утверджувати в книжках свою ерудицію і свій добрий смак, він би мережив, з наусту диявола, який часто заступає нам шлях, низькопробні романи, друковані з продовженням, або нікому не потрібні нариси про мандри та пригоди.
«Авжеж, вона вміє вбиратися, точніше, знає, що саме треба носити, — вів далі пан де Шарлюс. — Маю тільки сумнів, чи вдягається вона у згоді зі своєю незвичайною вродою, і, може, трохи я сам тут винен, бо не завжди давав їй продумані поради. Те, що я часто їй казав дорогою до Ла-Распельєр, було, мабуть, радше навіяне — каюся, грішний, — характером пейзажу, близькістю пляжів, аніж індивідуальністю вашої кузини. Звідки в неї нахил до того, може, аж надто легкого жанру. Щоправда, Альбертина, треба це визнати, носила дуже гарні тарлатани[49], чудові газові шарфи, а якось рожевий точок, до якого незле пасувала рожева пір’їнка. Але, на мою думку, її врода, замашна і масивна, вимагає чогось більшого, ніж легеньких тканин. Чи ж личить точок до величезної шапки волосся, яку гідно увінчав би лише кораблик? Лише небагатьом жінкам підійдуть старосвітські сукні, подібні до театральних костюмів. Але врода цієї молодої дівчини, уже жінки, становить виняток і заслуговує на якусь старомодну сукню з генуезького оксамиту (я одразу подумав про Ельстіра і про сукні Фортюні). Я б не побоявся обтяжити її і додав би ще інкрустовані брошки, а також дармовисики з самоцвітів, яких сьогодні вже не носять (як на мене, це свідчить на їхню користь), таких, наприклад, як оливин[50], марказит[51] або незрівнянний лабрадор[52]. Зрештою в ній самій нібито закладений інстинкт відшуку противаги для своєї трохи важкуватої вроди. Ідучи на вечерю до Ла-Распельєр, вам, пане, годилося б пам’ятати про цілий арсенал гарних пуздерок, важких торбинок, куди вона по одруженні зможе класти не тільки сніжисту пудру і кармінову губну помаду, а ще й — у лазуритовій шкатулі, тільки не дуже яскравій, — перли і рубіни, маю надію, не фальшиві, бо вона може вискочити за багатія».
«Ге-ге, бароне, — урвав Брішо, побоюючись, що останні слова можуть мене зачепити: він сумнівався в чистоті моїх стосунків з Альбертиною, як і в моєму кузинстві з нею, — я й не знав, що вас так цікавлять молоді панянки!»
«Знай дери мовчака, язичку, при цій дитині!» — насмішкувато відповів пан де Шарлюс, просячи про мовчанку рухом долоні, яку одразу поклав мені на плече.
«Я вам перебив, ви розважалися, як дві маленькі жирухи, що вам до такої, як я, бабусі-дринди? Але я не повинен собі дорікати, адже ви вже прибули майже на місці». Барон був у доброму гуморі: ні сном ні духом не відав про пообідню сцену, бо Жюп’єн вважав за краще вберегти сестреницю від нової напасти й ні про що не повідомляти пана де Шарлюса. Отож барон досі вірив у Морелеве женіння і сяяв. Схоже на те, що для великих самітників просто втіха лити на своє трагічне безшлюб’я бальзам фіктивного батьківства. — «Але слово чести, Брішо, — додав він з усмішкою, звертаючись до нас, — я ніяковію, бачучи вас у такому милому товаристві. Ви нагадували пару голубків. Ходять собі попід ручки! Бачу, пане професоре, вас потягло на скоромне!» Чи не тим пояснювалися ці слова, що розум на старощах його вже підводив, менше стримував інстинкти, і знічев’я він міг розляпати язиком секрет, ревно приховуваний цілих сорок років? А може, він, як у глибині душі всі Ґерманти, просто зневажав думку плебсу, та й годі. (Іншу форму зневаги демонстрував брат пана де Шарлюса, дук, коли, не бентежачись тим, що моя мати може його побачити, голився у розхристаній нічній сорочці біля вікна.) Може, пан де Шарлюс під час своїх гарячих поїздок із Донсьєра в Довіль підхопив небезпечну звичку почуватись як удома і подібно до того, як зсував на потилицю солом’яного брилика, аби остудити величезне чоло, розсупонювати, спочатку лише на хвильку, маску, так давно й так щільно примоцьовувану до його справжнього обличчя? Шлюбні стосунки між паном де Шарлюсом і Морелем цілком слушно здивували б когось, хто знав би, що де Шарлюс устиг Мореля розлюбити. А сталося це тому, що одноманітність утіх, пропонованих нецнотою тамтого, знудила пана де Шарлюса. Він інстинктивно шукав нових подвигів і, втомившись від випадкових незнайомців, перекинувся на протилежний полюс, захопившись тим, що, як він гадав, завжди викликатиме в нього відразу, грою в «родинне вогнище» та «батьківство». Часом, не здобрівши навіть цим, він прагнув чогось нового; тоді він волів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.