Читати книгу - "Останній із небесних піратів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Саме у Крайземлі, багато-багато років тому, я зіткнувся віч-на-віч із таким жахіттям, що й розповідати тобі не хочеться. Знаєш, Руку, чому на мене Крайземля навіває особливий жах? Бо там я здибався з темнолесником! Здибався — і зостався живий, аби про це розповісти.
— З темнолесником! — ахнув Рук. — Але як? Коли?..
— Колись я ще розповім тобі тамту бувальщину, — пообіцяв Живчик. — А тим часом досить буде сказати, що я лишився живий і заприсягся вже до гробу не повертатися на те прокляте місце. Одначе долі забаглося, щоб мій убогий, обшарпаний «Небесний гарцівник» заніс мене саме до Крайземлі. Тож я роззирнувся по чардаку. — Живчикові очі знову посмутніли. — Здавалося, всі покинули корабель. Моя залога! Де вона? Відколи прочнувся, я нікого з них не бачив і не чув. Погукав — нічичирк! Покинувши штурвал, я шатнувся на бак. І… там вони лежали. Усі троє…
— Ой, Руку! — простогнав Живчик. — Вони були мертві. Смілоголов. Тарп Волопас. І навіть бідолаха Неруш-Замок, такий дужий, могутній шилотроль, не зборов пропасниці від гнилої води… їх… — затнувся Живчик, — їхні тіла валялися на холодному, вогкому баку, закляклі у смертельних корчах: простягнені руки, обличчя, спотворені смертельним жахом. Кожен з них сконав у пекельних муках. — Капітан проковтнув гіркий клубок. — Я, як міг, здійснив похоронний обряд. Ось і все, що я зумів зробити для своєї пречудової, вірної залоги, яка так славно служила мені та «Небесному гарцівникові».
Живчик замовк, і Рук побачив, як цей високий, бувалий у бувальцях капітан небесних піратів утер сльозу, що набігла йому на очі. Хлопцеві до горла також підступив гіркий клубок.
— Отак-то, Руку, я зазнав остаточної поразки. Що я міг удіяти?.. — Живчик глибоко вдихнув повітря. — Шляху назад до Темнолісу вже не було. Сам-один я б нізащо не дав ради «Небесному гарцівникові». Тож я прив’язав його до великого скельного виступу, темного, аж чорного проти ранішнього сонця і достоту схожого на гемона, що присів дорогою перепочити, — та й пішов собі геть.
— Отже, «Небесний гарцівник» і досі там! — вигукнув Рук.
— Авжеж, хлопче, — підтвердив Живчик. — Якщо не встиг зогнити чи не став жертвою кам’яної хвороби, то він ще й досі там на припоні. Того ранку, коли я з ним попрощався, сіялася дрібненька мжичка. Попри все, що випало на його долю, корабель мав має статичний вигляд, плаваючи в повітрі над голою пустелею, — така собі болісна пам’ять про все втрачене. — Капітан помовчав. — Останній небесний корабель. — Живчик знову змовк, а тоді, ледь чутно зітхнувши, вів далі. — За три дні я перетнув підступну Крайземлю і ще два тижні блукав, поки здибав гурт мандрівних нетряків, що дали мені їжу, питво та притулок. І відтоді я все блукаю по Темнолісу.
Хоча лишився тільки я один, уже старий і втомлений, мене ніколи по-справжньому не полишала надія. Щоранку, розплющивши очі, я дивлюся на небокрай у напрямку Верхоріччя і щовечора, облягаючись, думаю про залишених там друзів.
Я бачу їхні обличчя, Руку. Гук. Моджін. Гайориб. Вони не сердяться на мене, хоча було б краще — іноді мені цього хочеться, — якби таки сердилися. Бо коли вони зорять на мене, поглядом надії й довіри, це в тисячу разів гірше. Підвів я їх, Руку. — Якусь мить Живчик не міг говорити. — А вони ж у мене вірили! Бідолашні мої, загублені друзі. — Капітан ухопив голову в руки. — Я весь час згадую всіх тих, кого знав. Живих і мертвих — усі вони юрмляться перед моїми очима. Обличчя, яких я більш ніколи не побачу. Мій батько. Тунтум. Давніші Професори Світлознавста і Темрявознавства. Вевека. Шпуляр. Дозорець… — Він похитав головою. — І Найвищий Академік Санктафракса, лелечки, як він дивився того далекого ранку, коли почалися мої пошуки. як махав нам рукою на прощання.
Рук кивнув. Капітанова оповідь добігла кінця.
— Якесь хвильне передчуття в його усмішці. Гордість у поставі. Надія в очах. Колись він був моїм учнем, а тепер став новим Найвищим Академіком Санктафракса! Як я пишався ним. — Живчик похитав головою. — Бідолашний, любий Кулькап.
— Кулькап? — ошелешено перепитав Рук. — Таж я знаю це ім’я!
— Атож, Кулькап Пентефраксіс, — гірко потвердив Живчик. — Давно вбитий, і вбивця його — тиран Вокс Верлікс! Про це я довідався на Озерному приплаві.
А враженому Рукові пригадалося Ксантове зізнання: «Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, що до нього я маю тепер повернутися.» Попри те, що його тоді трясла лихоманка, він міг би поручитися за достотність почутих слів. «Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з його другом Живчиком, небесним піратом.»
Рук зірвався на рівні ноги. Живчиків друг і Ксантів в’язень — одна й та сама особа!
— Він був ще такий молодий, — провадив Живчик, — а я лишив його самого перебудовувати Санктафракс на свій страх і ризик, лишив і подався на оті свої безнадійні пошуки. Ох, коли б я тільки був долетів до Верхоріччя! Тоді, можливо, встиг би повернутися і допомогти йому — і він, либонь, жив би ще й досі!
— А він і живе! — закричав Рук, неспроможний більше мовчати. Двоє блукай-бурмил, урвавши своє переливчасте переспівування, цікаво озирнулися на двох розмовників. А хлопець схопив капітана за обидві руки. — Він живий!
Живчикове обличчя втратило всяку барву, нижня щелепа одвисла.
— Живий? — видихнув він.
Розділ вісімнадцятий
Небесний гарцівник
Живчик приголомшено витріщився на Рука.
— А звідки ти знаєш, що він живий? — запитав він. — Парсимон же сказав… Дай-но пригадаю… Так, навіть тепер, по стількох роках, я добре пам’ятаю його слова. Коли я спитав його про Найвищого Академіка Кулькапа, Парсимон похитав головою і відповів: «Тепер там за Найвищого Академіка Вокс Верлікс. А Кулькапове ім’я викреслено з літописів. Убили, просто взяли та й убили, хоча мало хто в Новому Санктафраксі зважиться це вам сказати.» Отаке повів мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній із небесних піратів», після закриття браузера.