Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

Вона відвела погляд.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я йому скажу? — запитав Гайориб.

Моджін проковтнула клубок, захряслий у горлі.

— Є тільки один спосіб повернутися завчасу до Санктафракса, — стиха оголосила вона. — Але це страх небезпечно.

— До півночі? — Живчик роззявив рота. — І який же?

— Ба, це суще божевілля, — відрекла Моджін і перевела погляд на Гайориба. — Лізе дурне в голову.

— Кажи! — наполягав Живчик.

Моджін зітхнула. І хоч погляд її став доволі певний, голос більше скидався на тремкий шепіт.

— Небесний вогонь.

Небесний вогонь! Живчик сполотнів. У такий спосіб не надто совісні капітани, — як спілчанські, так і небесних піратів, — розправлялися з бунтівними матросами. Винуватця прив’язували до колоди якогось летючого дерева, запалювали її й запускали в небо як ракету, а кінцевим пунктом її було відкрите небо. Жахлива кара для всіх повітроплавців! Ні, звісно ж, Моджін зовсім не це мала на увазі…

— Капітане, я знаю, це звучить як маячня божевільного, — сказала Моджін. — Але можна не запускати дерево у небо сторч, а натомість вирахувати кут траєкторії польоту над Темнолісом і далі до Нижнього міста. Ризик величезний. Можна не долетіти і впасти у Присмерковому лісі чи на Багнищі, а то й узагалі поминути Нижнє місто, ба навіть Світокрай. А якщо якимось дивом і пощастить досягти Нижнього міста, то хто скаже напевне, чи не впаде сміливець на землю у вигляді такої собі печеної тушки.

Живчик видивився на неї: у його погляді світилася рішучість.

— Я готовий скористатися з такої можливості, — озвався він.

— Але ж бо, Живчику, — втрутився Кулькап. — Ви ж чули, що вона казала. Це буде певна смерть!

— Я мушу ризикнути! — правив своєї Живчик. — Відмовитися — приректи на певну смерть Санктафракс. І все живе у Темнолісі. Бо саме так воно і буде, якщо річка не поновить своєї сили. Я маю спробувати.

Кулькап спіймав капітана за руку. Він весь тремтів; горло йому перехоплювало.

— Пошліть краще мене. Нехай небесний вогонь помчить до Санктафракса мене. Я молодший за вас. І легший. Та й що таке життя учня-невдахи супроти життя найкращого капітана небесних піратів, який будь-коли жив на землі? — Він замовк. — І… і ви могли б прив’язати мені до спини цидулку, призначену для Професора Темрявознавства, якщо я, бува, не прибуду живим…

— Ніякий ти не учень-невдаха, Кулькапе, — усміхнувся Живчик. — Ти так мені допоміг! — Він похитав головою. — Я не можу просити тебе про це. Це моє завдання.

— Але ж бо, Живчику! — опинався Кулькап зі слізьми на очах.

— Дякую тобі, друже, — відказав Живчик, — але щоб надалі ти про це і не заїкався…

— А що якби хтось усе ж полетів разом із тобою? — задумливо промовила Моджін. — Велике дерево витримає вагу двох пасажирів, а раз так, то коли б хтось один раптом знепритомнів, другий міг би ще поборотися. Капітане, я лечу з тобою.

— Ви? — перепитав із неймовірою Кулькап.

— Я ж бо Камінний Штурман, — відповіла Моджін. — У мене знання та досвід. Я маю летіти з тобою, Живчику.

— Я зворушений, — усміхнувся Живчик і похилив голову. — Але я полечу сам-один.

— Але ж, бо капітане! — запротестувала Моджін.

— Вибач, Моджін, — відрік Живчик. — Ти та решта кораблян і так довго були моїми вірними супутниками. Я ризикував життям усіх вас, коли ми виправлялися у відкрите небо. Я вже й так забагато від вас узяв. — Він помовчав. — Дай мені свої знання, а не життя.

Моджін узяла його за руку.

— Моє життя уже й так належить тобі, — відповіла вона.

Вони обнишпорили розкішні сади Верхоріччя в пошуках найвищого, найміцнішого і найлетючішого дерева з усіх. Кінець кінцем вибір припав на величне сріблясто-сіре світне дерево, яке гордовито височіло на самісінькому краю завмерлого джерела.

— Мені сором, що доводиться рубати таке пречудове дерево, — зронив Кулькап, дивлячись перед себе невидющим поглядом. — Цікаво, скільки воно тут стоїть, п’ючи води Верхоріччя? Може, в його затінку спочивав сам Кобольд Мудрий…

— Щасливий вибір, капітане, — озвалася Моджін. — воно горітиме довго і яскраво.

— Тоді до роботи! — занетерпеливився Живчик. — Час наглить. Матір Бур уже в дорозі — і до півночі над Санктафраксом лишається щораз менше часу.

Гук заходився рубати дерево дужими помахами Тунтумової сокири; попелясто-сірі тріски світляка сповнили повітря терпким ароматом. Зрештою з гучним рипом, — Кулькапові та його товаришам він видався сумним зітханням, — дерево гримнуло додолу.

Гук обтинав гілки, аж поки від дерева лишився самий лише стовбур, а Живчик із рештою під пильним оком Моджін, гарячково плів із найміцнішого гілля похилий стартовий майданчик.

— Треба зорієнтувати майданчик на східну зорю, бо з того боку Санктафракс, — сказала Моджін. — І ретельно відрегулювати кут нахилу. Траєкторія польоту не повинна бути надто крутою, а то можна не повернутися на землю.

— А як же ви — бодай приблизно — оціните відстань? — поцікавився Кулькап, недовірливо хитаючи головою.

— Ніяк, — похмуро відповіла Моджін. — Але я плавала Камінним Штурманом ще перед тим, як ти з’явився на світ. Польоти — моє ремесло. Це єдине, що я знаю. Я пущу в хід увесь свій досвід, хай навіть доведеться діяти навмання. — Вона відвернулася. — Живчику, тобі треба буде пильнувати. Ми прив’яжемо тебе до самого вершечка стовбура мотузяними петлями, від яких ти зможеш сам звільнитися, пролітаючи над Нижнім містом.

— Ясно, — сказав Живчик.