Читати книгу - "Життєві аналогії"

слона: ввесь утиканий стрілами, ламаючи дерева, слон нісся вперед, під ногою в нього корчився голий дикун, а другий, неймовірно розкривши рота, кричав, звиваючись у хоботі розгніваного велетня, Взагалі, фантазія доморослого «живописця» не скупилася на страшенні ефекти, підкреслюючи те, що певно й найбільше могло б ударити по нервах. Дивлячись на ці дикі картини, можна було би сказати, що надаремне наш вік зопалу назвали нервовим, що він, навпаки, має дивовижну силу опору всіляким зовнішнім афектам і вражінням; і в тих впливах, котрі даються на душу стражданнями нам подібних, нерви репрезентантів двадцятого віку не тільки не згостряться, а будуть тупіти з кожним днем, з кожною годиною, бо число псевдо-нервових панн ще зовсім не є покажчиком більшої чутливости народів.. Але такі гадки, мабуть, самі були продуктом важенної товариської бесіди про добрі засади й гуманні бажання, і вже слідуючий день я, мабуть, не видав би їх за свої...

Біля звіринця стояли купами робітники, камінщики, селяни й так собі людці; вони роздивлялися ці художні утвори, сипали критичними замітками, іноді остільки гострими, що регіт розкочувався й розливався навколо, і тоді до веселої купи підбігало ще де-кілька цікавіших, вони всовувалися в саму гущу й спішно розпитувалися, що тут скоїлося, чого сміються, — всім їм чомусь хочеться сміху... А з-за тоненьких полотняних стін неслися всі можливі згуки: турчав слон низькими октавами, пищали й завивали гієни, тужливо проносився крик шакала, гигикав осел, скавучали собаки, верещали папуги,— і надо всім царював хоч і охриплий, а все грізний оклик царя звірів. І дивовижно було серед грому й торохтіння фіякрів, коляс, серед звуків трамвайних рогів, під світлом електричних ліхтарів чути цей могутній голос пустині й пісків...

Схотілося розвіятись від вражінь гарних слів, добросердечного блягузкання і, взагалі, від усієї тієї м'якушки й ховзкости, що зоставили брудний слід на душі. Віддавши де-яку мзду, я одержав право роздивлятися те, що було скрито полотняними стінами...

Безцвітний якийсь чоловічок стояв біля завіси; я тільки що хотів роздуматись, яких то не утворено на землі професій, що кожна ж тобі кожнісінька пародійка на людину може, врешті, знайти собі відповідну професію й почувати себе значною, але не встиг ще розширити своїх гадок на так звані інтелігентні професії, як прислужливий чоловічок відкинув блискучу, обвішану бісером і скляними бусами завісу, я зрозумів, що це іменно є пунктом нашого єднання на землі і... увійшов; обидва ми зробили, що було нам призначено зверху...

Важкий, особливо важкий якийсь дух ударив одразу в голову, ніби в вухах одразу задзвеніло. Першим моїм рухом було вийти, вибігти відтіль, щоб не давив той страшний запах, але якась цікавість, ніби навіть повинність штовхали мене вперед, і я пішов вздовж рядків загратованих кліток і в'язниць.

Справоруч від мене в вузеньких здавлених клітках сиділи птиці; були тут і кондори, ґріфи, альпійські орли, альбатроси; всі вони сиділи в своїх тюрмах, даремно іноді силкуючись розправити крила; їм хотілося змахнути ними, вирватись у височінь, до сонця, до сивих хмар, але доводилося лише тріпатися безпомічно обсмиканими перами. Може раніше й билися вони, в вільних рухах ламали крила, клювали злісно ґрати, але міцно держать скріпи тюремні, і не літати вже більше вільним царям повітря, радісно не дзвеніти пером попід променем сонця.

А от клітка, в ній разом сидять пінгвін з чайкою морською... Вільна, граціозна, задихається вона в задушній атмосфері звіринця, хочеться їй море безкрайого повітря вдихнути в себе, розбити хвилю крилом, з веселкою чарівною й ніжною гратись, купаючися в перламутрових краплях і бризках; хочеться їй стрілою влетіти і встромитись у блакитне небо, цілувати хмару пурпурову від сонця, що зайшло — а тут навколо мерзотно так... сіро і брудно: задушне повітря висить, і з боку рівнодушний вонючий сидить пінґвін. Опасисте обличчя його завжди попущене вниз, і він оживає трохи лише тоді, коли зачує, що от скоро принесуть йому свіжої риби, і він зможе ковтати її й жерти, жерти...

Під маленькими клітками тяглася одна велика й низька; в ній лежало маленьке, різве й жартовливе шотляндське поні. Тоненькі ноги, біла шерсть, оксамитна грива, що граціозною хвилею звисла на сторону й тремтіла від найменшого руху, — все те було схоже на іграшку якусь... І може то й справді була б іграшка, коли б мука не світилася в тих лагідних, повних сльозами очах... Тісно було в клітці... Коли хотілося іноді скочити і, розмахнувши головою, навперегонку з вітром понестися полем — голова билася об стелю, бо клітка була низька й вузенька; в ній не можна було ні випрямитись, ні повернутись...

З утомою серця, з думою про життя, пішов я далі по звіринцю, хоч що мене примушувало йти — не знаю... От дві гієні в узенькій-узесенькій клітці заперті; щоб рухатися, вони високо підстрибують уверх, перелітаючи одна через одну... Обіч, у другій клітці, барс стоїть на задніх лапах і безугавно, безутомно барабанить передніми в стінку; вовк крутиться, іноді підвиваючи; вузенькими очима дивиться лисиця. От бурий ведмідь колишеться всім своїм тулубом, одноманітно, журливо, мов вагадло; зупиниться, повагом просуне лапу крізь ґрати, міцно потрусить їх і, упевнившися, що тут не поможе сила, забурчить щось про себе. А от білий ведмідь... Двадцять хвилин уже, мабуть, стою я біля нього й дивлюся, а він усе хитає своєю сивою головою; рот у нього розкритий, душно йому, полум'ям здається кожний ковток повітря з звіринцю, і він усе хитає, й хитає і хитає головою... А спробуй підійти до нього, щоб відібрати оте повне мучення й журу життя, як він заричить і буде рвати твоє тіло за твою жалість...

Ось зебра; понуривши голову, мов думає журливу думу яку, стоїть вона, красиво виділяючися своїми пасмугами на сірих тлах; олень віє гіллястими рогами; сарни й газелі притулилися одна до одної; як сестри, жаліються вони й плачуть дружка до дружки, розуміючи й співчуваючи. Слон, посірілий, з вилізлими плямами на боках, стоїть і чекає на ласку пшюта чи дівчини, що кинуть йому шматок білого хліба чи яблуко, а потім він буде розходувати свою силу на вертіння ручки в органа, а свій розум на ходіння по