Читати книгу - "Чумацький шлях"

Посол де Сегюр нещодавно повернувся з Парижа, і Катерині давно кортіло по-дружньому побалакати або просто по-жіночому побазікати з говірким французом – раптом прохопиться про щось важливе. Та хитрун де Сегюр теж був не ликом шитий – викручувався, мов в’юн, і вміло вислизав з розставлених царицею сіток.

Катерина вже почала сердитися і німим поглядом закликала Безбородька втрутитися в розмову.

Граф Олександр Андрійович сам був хитрий, мов сто чортів разом, і враз поспішив на допомогу патронесі.

– Ваша величність, мосьє Сегюр, здається мені, на цей раз, не доїхавши до Парижа, спішно повернув голоблі назад, до Петербурга, – тому він і не знає останніх паризьких пліток. Тож марна праця розпитувати його про те, чим зараз живе паризький двір.

Грубувата прямолінійність керівника дипломатичної служби Росії зачепила за живе де Сегюра, але звична приязна усмішка не зникла з його обличчя. Він підкреслено галантно вклонився через стіл графові і сказав навпростець, щоб розвіяти сумніви, що він давно розгадав наміри цариці:

– Графе, я таки побував у Парижі, а на зворотному шляху – у Копенгагені і навіть чував там, що не французька, а англійська ескадра адмірала Грейга курсує в Середземному морі, пильно пантруючи за всіма перипетіями російсько-турецької війни, – і повернувся до Катерини. – Здається, це, ваша величність, хотіли ви почути від мене?.. Більше того, на зворотному шляху я побував у Копенгагені і мав зустріч з вельми цікавою особою – американським капітаном Полем Джонсом, про якого ви, ваша величність, кілька років тому, коли британські колонії в Північній Америці вели війну за незалежність з метрополією, напевно, читали в тогочасних газетах.

– Поль Джонс? – Катерина підняла брови. – Справді, це ім’я мені відоме. Здається, він прославився тим, що прорвав англійську блокаду Нью-Йорка і доставив генералові Джорджу Вашингтону боєприпаси.

– Не тільки, ваша величність. Його життя сповнене пригод незвичайних!

Катерина оживилася.

– Ось як? Цікаво послухати… Якщо, звичайно, це вас не затруднить, мосьє.

– Що ви, що ви, ваша величність! – вигукнув де Сегюр. – Я з радістю розповім те, що чув від самого капітана.

– Зробіть ласку, мосьє, – Катерина відпила з келиха ковток вина і зручніше вмостилася в кріслі. – Я вас слухаю.

Сегюр понизив голос і зробив вибачливу міну на обличчі.

– Мова йтиме, ваша величність, про справді людину незвичайну, про її доблесть та самопожертву, а з іншого боку – про людську забудькуватість та невдячність.

– Це в природі людській, мосьє, – погодилась імператриця. – Але давайте без передмов! Я все розумію і без них.

– Гаразд, – схилив голову Сегюр. – Отож по суті… Коли я зійшов у Копенгагені на берег, то не мав найменшого наміру відвідати матроську таверну, а тим більше пити вино і бесідувати з одним із постійних, як я зрозумів, відвідувачів її. Мені просто хотілося після морської хитавиці, яку я погано переношу, відчути під ногами тверду землю. Разом з тим я не міг залишити порт і відправитися в центр міста, бо зупинка наша була нетривала і корабель міг кожної хвилини подати сигнал про відчалення. Отож я помалу ступав по набережній, призвичаюючись до твердої землі під ногами, як раптом лицем до лиця зіткнувся з чоловіком, котрий несподівано зупинився і, розвівши руки, радісно-здивовано вигукнув:

– Хеллоу! Містер Сегюр? От не чекав зустріти вас тут!

Я зупинився, намагаючись пригадати цього середніх років чоловіка з рудуватими бакенбардами, в доволі пошарпаному морському одязі, і не міг пригадати, хоча обличчя його здавалося мені знайомим.

Помітивши мою розгубленість, він з гідністю простягнув руку й відрекомендувався:

– Капітан Поль Джонс!

Це ім’я вмить повернуло мене на кілька років назад, коли знаменитий капітан Поль Джонс прибув з Америки до Франції, щоб очолити французьку екскадру і блокувати порти Англії. Тоді йому було за тридцять, тримався він впевнено, бо був у зеніті слави та фізичних сил. Тепер же переді мною стояв схудлий, постарілий і досить обшарпаний чоловік з погаслим поглядом голубих очей і невпевненістю в голосі. Не таким він був, коли я вперше познайомився з ним десять років тому!

Я був вражений його теперішнім виглядом і, не стримавшись, вигукнув:

– Капітане! Що з вами? Чому ви тут?

Він сумно усміхнувся і розвів руками.

– Що поробиш, мосьє! Сів на мілину. Звичайна історія.

– А точніше?

Він оглянувся, і я помітив, що його погляд упав на двері найближчої таверни.

– Цього одним словом не скажеш, – відповів він. – Якщо маєте час, то…

Я зрозумів і сказав:

– Гаразд, зайдемо. Тільки сядемо так, щоб я