read-books.club » Сучасна проза » Руїни бога 📚 - Українською

Читати книгу - "Руїни бога"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Руїни бога" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 121
Перейти на сторінку:
Повернулися на базу одними з перших. Кенні виліз із літака й поцілував бетон злітної смуги. Усі потисли руки, командуючий офіцер сказав: «То що, не все так страшно, хлопці?». І це він дарма. Він приєднався до того доленосного рейду на Нюрнберг — і, як Тедді потім довідався, не повернувся.

*

Кидалося у вічі, що Лілліан при надії — на ній була стара сукня у квіточки, яка вже тріщала по швах. Виглядала вона втомлено — під очима темні кола, на кістлявих ногах виступили вени. Цю вагітність не прикрашає, вирішив Тедді. Складно повірити, що це та сама Ліл, якій належало червоне атласне спіднє. Погляньте, до чого її довели.

— А замість весілля у нас похорони, — сказала місіс Беннетт. — Ти сідай, Ліл, в ногах правди нема.

Лілліан слухняно сіла, місіс Беннетт заварила їм чаю.

— Я ніколи раніше не бував у Канві-Айленд, — сказав Тедді, на що Вікова мати тільки спитала:

— А що тут робити?

Це від неї Вік успадкував погані зуби, — зауважив Тедді.

— Він не казав нам про дитину, — сказав Тедді, на що місіс Беннетт спитала: «Чого б він про це патякав?», — а Лілліан підвела брову й усміхнулася Тедді.

— Чого б він про байстрюча говорив? — перепитала мати Віка, наливаючи чай з великого бляшаного чайника. Вона являла собою чудернацьку суміш осуду та втіхи.

— Він такий не перший і не останній, — сказала Лілліан і докинула Тедді: — Він лишив нам листа. Вони всі так роблять.

— Так, я знаю, — сказав Тедді.

— Звичайно, знає, — сказала місіс Беннетт. — Він і сам лишив такого листа.

Тедді вирішив, що раз Вікова мати не встигла офіційно стати свекрухою Лілліан, то бідашка, можливо, зможе від неї вирватися. І то хліб.

— Він сказав, — вела далі Лілліан, не зважаючи на місіс Беннетт, — сказав, що якщо буде хлопчик, то щоб я назвала його Едвардом.

— Едвардом? — тупо перепитав Тедді.

— На вашу честь.

І тоді вперше за війну Тедді зламався. Він розплакався, душачись болісними негарними схлипами. Лілліан встала й обійняла його, притискаючи до свого набубнявілого тіла, — «Тихо, тихо» — за кілька місяців казатиме так дитині.

*

Вікова мати розм'якла й настояла, щоб він із ними пообідав, мовби її смажена солонина могла зцілити їхнє спільне горе. Його пригощали чаєм, цигарками й солодощами, якими запасалися до повернення Віка, й відпустили допіру тоді, коли в нього стали злипатися очі. Лілліан сказала:

— Відпустімо бідаху. Я проведу його до автобусної зупинки.

— Я з вами, — сказала місіс Беннетт і нап’ялила на голову капелюха.

Він — це останнє, що в них лишилося від Віка, вирішив Тедді: не могли вони його так просто відпустити.

— Він про вас писав, — сказала Вікова мати, дивлячись просто перед собою, коли вони простували до зупинки. — Він писав, що кращого чоловіка він ніколи не зустрічав.

Тедді помітив, що в неї тремтять губи. На обрії з'явився автобус, тож йому не довелося вигадувати відповідь.

— Ледь не забув, — сказав він, — наш хвостовий кулеметник — його звати Кенні Нільсон — просив дещо передати малому.

Тедді витягнув обдерте чорне кошеня, талісман Кенні. Воно пережило купання у Північному морі, але краще виглядати від того не стало. На останньому рейді воно гордо просиділо всю дорогу до Берліна й назад у кабіні пілота.

— Фу, — сказала місіс Беннетт, — дитині таке не можна.

Але Лілліан взяла повстяне кошеня і сказала Тедді:

— Дякую, я ним дорожитиму.

— То я пішов, — сказав Тедді, ступаючи на платформу перед автобусом. — Радий був вас бачити. Що ж, щасти вам.

І лише потім зрозумів, що це були останні слова Віка.

1982

Відвага в останню мить

Більшість ночей він плакав у подушку і намагався зрозуміти, чим таке заслужив. Це ж із ним щось не так? Усі так казали, і мама його, і баба, інколи навіть сестра — але про що саме йшлося? Бо якби він знав, що з ним не так, він спробував би це виправити, їй-Богу. Він усе зробив би. І тоді, може, ця нескінченна кара добігла б кінця, і відьма, яка прикидалася його бабусею, відпустила б його додому, і він завжди був би гречним хлопчиком, аж до смерті.

Щоночі, лягаючи спати, Сонні в розпачі переглядав каталог суперечливих правил, придирок і загальних претензій (усіх учасників), з яких складався його день у маєтку Джордан (випрямся закривай рота коли їси в домі цього не роби спасибі величезне помий вуха а то в них картопля виросте а в руці в тебе що та що з тобою таке). Хай би що він робив, усе завжди було не так. Це доводило його до зриву. А ще він завжди забував сказати «спасибі» і «будь ласка», і тоді баба лаялася.

Він мусив плакати безгучно, бо коли вона чула, то дерлася сходами нагору, вривалася до кімнати й наказувала йому лежати тихо і спати.

— І не змушуй мене підніматися сюди знову, — завжди додавала вона. — Ці сходи колись мене погублять.

Якби ж то, — думав Сонні. Чого ж вона поселила його тут, якщо їй так тяжко підніматися сходами?

Це була справжня темниця, хай би скільки вона називала її «дитячою кімнатою» — жахлива комірчина на горищі, яке вона називала «поверхом слуг», хоча «справжніх» слуг, уточнила вона, в них уже не було. А ті слуги, які були — місіс Керріч і Томас, — нагору ніколи не піднімалися. Баба казали, що тепер вони «затягнули паски», тому в них лишилася тільки місіс Керріч, яка приходила щодня поприбирати й наготувати їсти, і Томас, який жив у котеджі при воротях: він брав на себе всю тяжку роботу, ремонт і «клопоти» по саду. Сонні Томас не подобався. Він весь час казав щось штибу: «Альо, всьо в порядку? Хош подивицця мій сарай, пацаньонок?» — а тоді сміявся, мовби це найсмішніший жарт на світі, блискаючи чорними дірами там, де йому бракувало зубів. У Томаса й місіс Керріч була дивна вимова, рівна і водночас наспівна. («Так говорять у Норфолку», — пояснила місіс Керріч).

— Насправді вони просто селяни, — сказали баба, — але люди добрі. В принципі.

Томас і місіс Керріч увесь час скаржилися одне одному на «примхи її світлості», а ще більше на Сонні й те, що він створював їм «зайві клопоти». Вони говорили просто при ньому, мовби його не було, мовби він не сидів з ними за кухонним столом, доки Томас курив дешеві цигарки, а місіс Керріч пила чай. Йому хотілося спитати: «А де сьогодні містер Гречність?» — мама точно

1 ... 65 66 67 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руїни бога"