Читати книгу - "Спокута"

– За розмову.

– Якщо Роман Павлович з’явиться, то як йому про вас доповісти? – уже вслід їй крикнула жінка.

– Він знає. Скажіть, що приходила Катря.

– Добре, я передам, – знизала плечима адміністратор і задивилася на красиву жінку, що, ніби зів’яла на сонці квітка, повільно підійшла до свого авто, сіла за кермо, але поїхала не одразу. Кілька хвилин сиділа так, ніби завмерла, потім різко зачинила дверцята, голосно ними грюкнувши, і натисла на педаль газу так сильно, що колеса під автівкою пронизливо заверещали.

Удома Катрю чекав ще один сюрприз. У своїй кімнаті лежав на ліжку та стогнав Сергій. Як з’ясувалося, він пішов до магазину за продуктами, а його перестріли молодики з чорного «БМВ». Вимагаючи гроші та погрожуючи, гарбузоголовий Міша вивернув Сергієві мізинця, і тепер той спух та був розвернутий в інший бік.

– Я ж тобі заборонила виходити з дому! – дорікнула Катря.

– Мамо, не ріж мене без ножа, – застогнав Сергій. – Скажи краще, що мені зробити, бо дуже болить.

– Їхати до лікарні.

– Я нікуди не поїду! Я не вийду з квартири, навіть якщо мене тут піджарять!

– Як то?

– Вони сказали, що спалять нас живцем!

– Не переймайся. Це все блеф.

– Що мені робити з пальцем?

– Якщо не хочеш їхати до лікаря, то спробую допомогти тобі сама.

– Як?

– Так, як зробив дід Орест, коли я в дитинстві впала й вивернула палець. Буде боляче, але лише кілька сотих секунди.

Катря вправила палець Сергієві, приклала лід до пухлини.

– Уже краще? – спитала вона.

– Та ніби.

– Погане слово «ніби». Буває або «так», або «ні», – сумно посміхнулася мати.

– У нас усе йде за планом? Твій друг допоможе?

Катря замислилася. Сказати «так» було б неправдою, «ні» – теж.

– Ніби, – сказала Катря й крізь сльози нервово розсміялася.

Вона не знала й не могла знати, що в цей час за життя ще молодого чоловіка боролися лікарі в операційній, бо в того була серйозна черепно-мозкова травма, що призвела до утворення гематоми, яку лікарі вже видалили. А зараз він лежав на операційному столі з розпанаханими грудьми, а хірурги дивувалися, як міг ніж два рази пройти зовсім поруч серця з обох боків і його не зачепити, тим паче, що там колись застрягла куля…

Коли сутінки спустилися на землю, а Роман так і не зателефонував, Катерина зрозуміла, що їй вже не варто чекати. Вона зачинилася у своїй кімнаті, бо не хотіла, щоб син бачив її відчай та слабкість. Звичайно, її не раз дурили та зраджували, але те все було мізерним у порівнянні з вчинком Романа. Катря ніяк не могла збагнути, як могло таке трапитися з нею. Переживши не одне розчарування в людях, вона змогла знову повірити Романові, своєму Ромчику, який зумів за одну-єдину зустріч повернути не лише віру, а розтопити в її душі кригу розчарування, змусити знову, як у далекій юності, закалатати серце від шаленого щастя, оживити кохання.

Чому вона, Катерина, не взяла до уваги те, що роки могли змінити Романа? Чи можна бути такою довірливою, як вона? Довірливою, безпечною чи нерозрадливою? А можливо, просто дурною? І чому вона одразу повірила Романові, не замислившись над тим, що в нього, напевне, є жінка, з якою він зустрічається? Чи просто хотів помститися їй за те, що колись вибрала не його, а Федора? «Напевне, так воно і є, – вирішила Катря, – Ромка використав мене, наобіцявши владнати всі справи. Він, моя остання надія у цьому житті, зрадив мене».

Від думки про таку несправедливість стало нестерпно боляче й здушило так, що Катерина не втрималася, її біль полився невтішними сльозами. Вона плакала дуже рідко, намагаючись усі життєві негаразди мужньо й таємно переносити в глибині душі, але зараз так стомилася бути сильною жінкою. Довго плакала, ніби дитина, сховавши обличчя в подушку. Біль, образа та безпорадність навалились на неї тяжкою кам’яною брилою, вона втратила відчуття реальності й часу і все схлипувала, не в силах зупинитися.

Повний місяць доволі довго зазирав у вікно, розглядаючи ридаючу в самотності прекрасну чорняву жінку, лив на неї м’яке світло. Щоб якось розрадити її та втамувати душевний біль, грався м’яким волоссям, але марно. Жінка не помічала його, впавши у відчай. Йому було шкода Катрю, бо він був свідком її першого палкого кохання, від якого вона понесла у своєму лоні дитинку, споглядав, як кожен із чоловіків у її житті щось забирав у неї з душі, але вона знову і знову оживала, кожного разу розквітала надією для нових сподівань, для нового кохання. Місяць бачив, як горіли її очі та тіло, коли ця жінка кохалася під його сяйвом з Романом, якого вважала своїм загубленим та знову знайденим коханням, яка довірилася йому, схопилася, як за рятівне коло посеред неспокійного океану життя. Її кохання до Романа було свіжим та щирим, ніби не було до цього ані розчарування, ані зради, ані загубленості у вирі повсякденності. Воно було схоже на несподіваний легкий освіжаючий вітер у спеку, і місяць радів, бачачи, як у гарних очах жінки жили його зорі. А зараз вона гірко плакала, відчуваючи себе так, ніби її душу спустошили до останку, а коханий чоловік зіштовхнув її в бездонну прірву. Місяць не знав, як допомогти цій добрій, щирій жінці, бо вона вже не зможе жити спогадами – у них біль, а майбутнього перед собою вона не бачить; і зараз із кожною вилитою