Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Та навіть так ми відчували присутність відсутніх. Присутність Наомі, яка запанікувала би, побачивши свою старшу сестру в моїй спальні, та Роуз. Минуло більше двадцяти чотирьох годин, а я не уявляла, що відбувалося з нею протягом кожної з них, і це так дивно і так відрізняється від того, до чого я звикла, що мені здається, ніби вона полетіла на Місяць.

Спостерігаючи, як підіймаються та опускаються груди Лео, я думаю про те, чим зараз займається Роуз. Протягом минулого року, майже щодня, я вже за кілька секунд після пробудження знала, що саме вона зараз робить. Але сьогодні її тут немає. Так багато всього сталося, так багато настільки ж важливого для неї, як і для кожного з нас. Вона не тут, і, можливо… вона з ним. Можливо, саме в цю мить він використовує її, і ця думка мене вбиває. Аш сказала, що вони ще не на тій стадії, але Аш одержима думкою знищити тих виродків. Що, як вона помиляється?

Телефон Лео лежить поряд із ним на підлозі, його край стирчить із-під спального мішка. Зводжу очі на Аширу – та досі вдивляється у свій монітор. Лео перевертається на інший бік, спиною до мене. Мить повагавшись, дістаю його телефон, кручу в руці. Я не знаю пароля, але бачу сповіщення на екрані. Хто б сумнівався – п’ять повідомлень від Роуз. Я бачу не все, а лише уривки.

Привіт, лузере, що робив учора, все гаразд? Я була…

Лео, ти де, мені справді треба обговорити з тобою одну…

Щось я нічого сьогодні не розумію. Справді не знаю, як…

Чому ти не відповідаєш? У нас якісь проблеми?

Лео, що за фігня? З тобою все гаразд? Де ти?

– Можливо, пароль – його день народження, – шепоче Ашира, і я кидаю телефон на підлогу, запихаючи його на місце. Коли я зводжу погляд на неї, вона посміхається кутиком рота. – Якщо хочеш залізти в його телефон.

– Я не хочу залазити в його телефон, – кажу я. – На секунду переплутала зі своїм, я ще сонна.

– Роуз виклала на всі свої сторінки допис про те, що між вами все гаразд, з проханням відчепитися від тебе.

– Справді? – Я радію, сідаючи в ліжку. – Як тобі здається, з нею все гаразд? Не здається, ніби вона… ну типу… ну знаєш?

– Наскільки я знаю, ні, – каже Аш. – Цей чувак добре зашифрувався, я не можу його вирахувати. Сподіваюся, що сьогодні заряджу телефон Ней і пошукаю, чи є там щось.

– Аш… а що, як Роуз у небезпеці через те, що ми не звертаємося в поліцію?

– Ні, вчора ввечері він написав на тому таємному сайті, що вони ще просто цілуються і тримаються за руку, що він хоче показати їй, яка вона для нього особлива. Він сказав, що ще тиждень такого поводження, і вона їстиме в нього з рук. Він сказав, що тоді і дотисне її. Налаштував посилання на відео, і все таке.

– О Господи. – Затуляю рота руками, гірка кислота підступає до горла. Усе це насправді, усе це відбувається, але відчуття такі, ніби я потрапила в останні п’ятнадцять хвилин фільму жахів і не можу вирватися, а епізод повторюється й повторюється по колу. – О Боже, Аш…

– Слухай, не хвилюйся. – Вона швидко посміхається, і посмішка майже тане, перш ніж я встигаю її помітити. – До того часу я вже його знайду.

– А що ти, до речі, робиш? Ти взагалі спала?

– Я не зможу спокійно спати, поки не закінчу цю справу, – каже вона, дивлячись на мене. – Ну так, притулила голову ненадовго, я ж не хочу злетіти з котушок. Але треба приділити цьому якомога більше часу, якщо я хочу його відслідкувати. Мені потрібна його електронна адреса, хмарне сховище, потрібно все-все-все.

– Ти ж розумієш, що це незаконно?

– Ясна річ. – Ашира підіймає підборіддя. – А ти боїшся порушити закон?

Це виклик. У її темних очах я бачу, що моя відповідь вплине на її думку про мене.

– Ні, – кажу я дуже обережно й помірковано. – Але я боюся, що тебе піймають, а він безкарно втече.

Губи Ашири розпливаються в небезпечну посмішку.

– Цього не станеться, Редлі, – запевняє вона мене. – От ти, ти геніально граєш на барабанах, ти не сумніваєшся, що в тебе добре виходить, ти просто знаєш, хто ти. Так і у мене з оцим усім. Я в цьому профі.

– Знаю, – повертаю їй посмішку. – Я просто намагаюся сказати, що, якщо ми підемо до поліції сьогодні, поговоримо з ними сьогодні, вони знайдуть людей, які можуть усе це зробити й зловити його. Це не обов’язково маємо бути ми. Не обов’язково маєш бути ти.

– Обов’язково, – каже Ашира. – Це маю бути я.

– Що ти маєш?

Поки ми говоримо, Лео підіймається і тре очі руками.

– Це я маю його дістати. Саме я зроблю так, щоб йому було страшно, щоб він почувався як у пастці, не міг контролювати свого життя, не бачив виходу. Я хочу помститися. Мій план безпрограшний. Але щоб він спрацював, мені потрібні ви двоє. Якщо ви з ним не погоджуєтеся, якщо не зможете тримати язика за зубами хоча б кілька днів, тоді нічого не вийде. Але якщо ви повірите мені, якщо дозволите мені зробити свою справу, то ми скоро дізнаємося, хто він, і змусимо покидька за все заплатити. Дорого заплатити. Але для того, щоб усе склалося, треба, щоб Роуз нічого не знала.

– Ти що, знущаєшся з мене? – Лео хитає головою. – Ми не можемо використовувати Роуз як приманку.

– А ми цього й не робимо, ми просто хочемо бути певні, що ця мерзота не закриє лазівок, через які я можу її дістати. Якщо ми його сполохаємо, то саме так він і вчинить або ж утече і з’явиться знову під новим прізвиськом, і скільки тоді дівчат постраждає? Дуже важливо, щоб він не знав, наскільки близько ми підібралися. – Ашира закриває комп’ютер, показуючи серйозність своїх намірів. – Я розумію, вам хочеться поговорити, мені теж. Хочеться піти до Джекі й тата