Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Я розповів Пятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я побував, і показав місце, де колись лежали його рештки, що їх тепер віднесло в море.

Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло па острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер зовсім розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

— Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, колії він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували», — я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

— Були, — відповів він, — повна шлюпка білих людей.

— Скільки ж їх було? .

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

— Де ж вони? Що з ними сталося?

— Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з’їли білих людей, він відповів:

— Білі люди стали нам брати, — тобто, наскільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки військовополонених із ворожих племен.

Минуло чимало часу після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський материк, П’ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа.

— О радість! О щастя! — вигукнув він. — Он там, дивись, звідси видно… моя земля, мій народ!

На його обличчі з’явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, він був пойнятий нестримним поривом, — здавалось, він так би й полинув До рідного краю. Це спостереження навіяло мені думки, завдяки яким я почав ставитись до свого слуги з меншим довір’ям. Я був певен, що при першій нагоді П’ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов’язаний; може, навіть зрадить мене задля своїх одноплемінників, приведе їх сотню чи дві на мій острів; вони уб’ють мене і з’їдять, і він бенкетуватиме разом з ними так само весело, як раніше, коли вони приїздили сюди святкувати свої перемоги над дикунами із ворожих племен.

Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до чесного хлопця, про що згодом дуже шкодував. А проте моя підозра щодня зростала; так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і обходився з П’ятницею не так приязно, як досі. Але, повторюю, я глибоко помилявся: у цього чесного, лагідного хлопця й на думці не було нічого поганого; він додержувався найкращих правил християнської моралі, як виявилося згодом на моє велике задоволення.

Підозріваючи П’ятницю у лихих намірах, я, природно, вдавався до всіляких хитрощів, щодня розпитуючи його в надії, що він прохопиться якимсь необережним словом, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своє підозріння. Я, нарешті, заспокоївся і знову почав повністю довіряти моєму товаришеві. А він навіть не помітив тимчасової зміни в моєму до нього ставленні, і це ще більше підтверджувало його щирість.

Одного разу, коли ми з П’ятницею знову піднялися на той самий горбок (тільки цього дня над морем стояв туман і материка не було видно), я спитав його:

— То як, П’ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Хотів би, — відповів він, — я був би дуже радий вернутись до свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і став би, як раніше, їсти людське м’ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П’ятниця сказав би там їм усім: живіть добре, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м’яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб’ють тебе?

Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб’ють. Вони любитимуть учитись добра (вони будуть раді, навчитись добра, хотів він сказати), — і додав: — Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.

Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись додому. П’ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.

Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, коли я поїду з ним.

— Як же я поїду? — спитав я. — Вони ж мене з’їдять!

— Ні, ні, не з’їдять, — промовив він палко, — я зроблю так, що не з’їдять, я зроблю так, що вони тебе дуже любити.

Мій чесний П’ятниця хотів цим сказати, що розповість своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що ва це вони полюблять мене. Після цього він своєю покрученою мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.

З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на материк і розшукати