Читати книгу - "Малий і Карлсон, що живе на даху"

— Ану витрушуйте гаманця й годинника! — звелів Карлсон. — А то я стрілятиму!

Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна.

— Нате! — сказав Філле.

Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. Їх не було кому спинити.

Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:

— Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє!

Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:

— Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?.. До кр-р-рові!

Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ

Після ночі з Філле й Рулле Карлсон запишався ще дужче, ніж звичайно. Щоранку, залітаючи до Малого, він будив його вигуком:

— Ось найкращий у світі Карлсон!

Найперше він видобував персикову кісточку — поглянути, скільки вона виросла, а тоді взяв собі за звичку летіти до дзеркала, що висіло над шафкою Малого. Дзеркало було невелике, та Карлсон літав то в один бік, то в другий, щоб якнайбільше побачити себе. Бо весь він у ньому не вміщався.

Літаючи, він чи то наспівував, чи то приказував щось, і Малий дочув, що то була похвальна пісня Карлсонові, яку він сам же таки й склав:

— Найкращий у світі Карлсон… гм-гм-гм… вартий десять тисяч крон… лякає злодіїв пістолетом… яке дзеркало тут погане… в ньому видно лиш частину… найкращого в світі Карлсона… але те, що видно, — дуже гарне… гм-гм— гм… до міри затовсте, еге-еге… і найкраще в усьому.

Малий був з ним згоден. Він теж вважав, що Карлсон найкращий в усьому. І диво дивне: навіть дядько Юліус був у захваті від Карлсона. Адже це він урятував йому гаманця й годинника. Такого дядько Юліус не міг забути першого ж дня. Зате панна Цап була така сама лиха до Карлсона, але він на неї не зважав. Аби тільки йому вчасно давали їсти, а їсти йому давали.

— Якщо мені не дають їсти, то я не граюся, — казав він задля годиться.

Панна Цап була б рада-радісінька, щоб Карлсон не грався, та дарма, бо його підтримували Малий і дядько Юліус. Вона щоразу бурчала, коли Карлсон приходив і сідав до столу саме тоді, як вони лаштувалися їсти, але нічого не могла вдіяти, і Карлсон сідав собі далі.

Після тієї ночі з Філле й Рулле він вважав, що так і належиться. Адже героєві, що приборкав навіть найлютішого хатнього цапа, ні в чому не можна відмовляти.

Карлсон, мабуть, трохи втомився — не так легко цілу ніч досліджувати хропіння, скрадатися, рачкувати і стріляти, — бо аж ген пополудні прилетів до кімнати Малого й почав принюхуватися, чи з кухні не пахне, бува, чимось смачним.

Малий також спав довго і в кілька заходів, поклавши Бімбо до себе в ліжко, — бо хіба ж виспишся, як ночами доводиться ловити злодіїв! Він прокинувся щойно перед тим, як залетів Карлсон. А збудили його якісь незвичайні страхітливі звуки з кухні. То панна Цап співала на весь голос. Малий ще не чув, щоб вона коли співала, і то був такий спів, що він палко бажав, аби вона швидше замовкла. З якоїсь причини панна Цап була саме нині в надзвичайно доброму гуморі. Вона перед полуднем навідалася до Фріди на Фрейгатан — може, це її так підбадьорило?

Бо вона співала, аж гуло:

— Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…

Але як саме буде краще для Фріди, ніхто не дізнався, бо Карлсон помчав до кухні й гукнув:

— Цитьте! Цитьте! А то люди подумають, що я вас лушпаню, як ви так галасуватимете!

Панна Цап замовкла і непривітно поставила на стіл тушковане м’ясо. Зайшов дядько Юліус, всі посідали й заходилися їсти. Обідаючи, вони розмовляли про страшну нічну пригоду, і Малому здавалося, що тепер справді затишно. Карлсон був задоволений їжею і похвалив панну Цап:

— Часом вам щастить приготувати м’ясо, що чисто випадково справді буває смачне.

На це панна Цап нічого не відповіла. Тільки перестала їсти і стулила губи.

Шоколадний пудинг, що його панна Цап приготувала на другу одміну, також сподобався Карлсонові. Він устиг з’їсти свою пайку, поки ще Малий упорався з першою ложкою, а тоді сказав:

— Еге ж, пудинг добрий, але я знаю щось удвічі добріше.

— А що? — запитав Малий.

— Два таких пудинги, — відповів Карлсон і присунув до себе ще одну тарілку. Це означало, що панна Цап залишилася без пудингу, бо вона приготувала тільки чотири пайки.

Карлсон завважив, що вигляд у неї невдоволений, і застережливо підвів пальця:

— Не забувайте, що тут є товстуни, яким вадить багато їсти. Властиво, їх двоє. Не називатиму, хто саме, але не я і не цей кістяк, — мовив Карлсон, показуючи на Малого.

Панна Цап стулила губи ще міцніше і далі мовчала. Малий злякано зиркнув на дядька Юліуса, але той напевне нічого не почув. Він сидів і водно лаяв поліцію. Він зателефонував туди й розповів, як до них закралися злодії, та все дарма, міг би й не клопотатися. Йому сказали, що спершу поліції треба розплутати триста п’ятнадцять інших крадіжок, і допитувалися, скільки в них чого вкрадено.

— Але я впорався за поліцію, — сказав дядько Юліус, — завдяки дуже відважному й спритному хлопчикові. Отож злодіям довелося вернутись додому голіруч.

Він ласкаво глянув на Карлсона. Карлсон запишався, мов півень, і переможно штовхнув у бік панну Цап.

— Що ви тепер скажете? Найкращий у світі Карлсон лякає злодіїв пістолетом.

А все ж і дядько Юліус боявся пістолета. Звісно, він був радий і вдячний, що дістав назад свого гаманця й годинника, а проте вважав, що малі діти не повинні ходити з пістолетами, і коли Філле й Рулле чкурнули сходами, Малому ще довго довелося пояснювати, що Карлсон злякав злодіїв іграшковим пістолетом, поки дядько нарешті повірив йому.

Після обіду дядько Юліус подався до вітальні викурити сигару. Панна Цап мила посуд. Очевидно, навіть Карлсон не міг зіпсувати їй надовго доброго гумору, бо вона знов загула:

— Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…

Та раптом вона виявила, що в кухні немає жодного рушника витирати посуд, і знов розсердилась.

— Чи мені хто міг би сказати, куди ділися всі рушники? — сказала вона, грізно роззираючись по кухні.

— Авжеж, дехто міг би, а саме: найкращий у світі шукач рушників, — відповів Карлсон. —