read-books.club » Сучасна проза » Огненний змій 📚 - Українською

Читати книгу - "Огненний змій"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Огненний змій" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 100
Перейти на сторінку:
тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села, глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пійшли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім єще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був бим зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрості моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пійшовши в рекрути в світ за очі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий, як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя, шо відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

— Гідна то душа, наш панотець, — сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

— Най же собі вік жиють здорові, — мовив паламар, — та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще зпід печі озивається Гарасим:

— Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився. Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.

— Ба! — озвався Подригайло. — І з найчистійшого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.

— Триста бись картачів випив з медом! Ви в мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!

— Ось не сердіться, куме, — наливав му господар випорожнений куфлик. — Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що іншого, може, де в чужій стороні.

— Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!

— Ось не величайтено так дуже вояків, — заїхав му паламар, — бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав пофранцузьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його нераз коло цминтаря, бо щось му не ставало відваги.

— Ба, ба, ба! — знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. — З упирицями ліпше не зачіпатися.

— Щось ви також баландаєте, — встряв і я. — Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?

— Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…

— Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології, же то обман — тії страхи.

— Тото правда, — потакував Подригайло, — то якась дуже мудра книга, той фиролой.

— Га, га! Фиролой! Но, но — добре єму букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

— Цитьно, цить! — тихомирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: — Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…

— До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі — сорок тисяч бомб у печінку! — бачив…

— Що? Ви самі виділи нехриста? — запитав Цапович.

— Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би.

— Ну, то розкажіть, повчіть нас, — сказав я дуже спокійно.

— Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм.

Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминанная яла ся догоряти — то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь, і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.

— Видите, мої куми, — почав Гарасим, — вам здається, що світ божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою лазовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю — видрися там на Пікуй, на Зелемінь, де небо над тобою, мов стріха, а хмари під огами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєсь. Там то дич — лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересуваєсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

Ідеш у білий день, блуд чіпаєсь тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя і уроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а інші верх Бескида, мов птахи літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Тамто, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.

На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик

1 ... 65 66 67 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненний змій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Огненний змій"