Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

І ще дещо: Тереза прийняла Кареніна таким, яким він був. Не хотіла змінювати його за своєю подобою, наперед погодилася з його собачим світом, не хотіла забирати його в нього. Не ревнувала Кареніна до його таємних нахилів. Виховувала не тому, що хотіла його змінити (як дружина хоче змінити свого чоловіка, а чоловік — свою дружину), а лише тому, щоб навчити його елементарній мові, яка уможливить їм порозуміння та спільне співжиття.

І далі: любов до собаки добровільна, ніхто до неї не примушував. (Тереза знову думає про матір, і їй усього шкода: якби мати була однією із незнайомих жінок на селі, її весела грубість видавалася б Терезі навіть симпатичною! Ах, якби мати була чужою жінкою! Тереза з дитинства соромилася, що мати захопила риси її обличчя і конфіскувала її «я». Але найгірше було те, що споконвічна заповідь «люби батька і матір!» змушувала її погодитися з цим захопленням і навіть цю агресію називати любов’ю! Мати не була винна, що Тереза віддалилася від неї. Віддалилася не тому, що мати була такою, якою вона була, а тому, що вона була матір’ю). Але головне: жодна людина не може подарувати іншій людині ідилію. Це може зробити лише тварина, бо вона не була вигнана з раю. Любов між людиною і собакою ідилічна. Немає в ній конфліктів, жорстоких сцен, немає в ній розвитку. Каренін подарував і Терезі й Томашеві своє життя, засноване на повторенні, і сподівався від них того самого. Якби Каренін був людиною, а не собакою, він давно сказав би Терезі: «Облиш, мені вже набридло щодня носити в роті рогалика. Ти не можеш вигадати для мене щось інше?» У цьому реченні міститься всілякий осуд людини. Людський час не обертається по колу, а біжить по прямій уперед. Це причина того, чому людина не може бути щасливою, бо щастя — це прагнення до повторення.

«Так, щастя — це мрія про повторення», — подумки ще раз каже собі Тереза.

Коли голова кооперативу після роботи прогулює свого Мефістофеля й зустрічає Терезу, він ніколи не забуває сказати: «Пані Терезо, чому я не знав його раніше, ми б удвох ходили до дівчат, адже перед двома кабанчиками жодна жінка не встоїть». Його порося було так натреноване, що після цих слів рохкало. Тереза сміялася, хоча наперед знала, що голова зараз скаже. Жарт від повторення не втрачав своєї принадності. Навпаки, в контексті ідилії і гумор підпорядкований солодкому закону повторення.

5

Собака перед людьми не має багато переваг, але про одну з них принаймні варто згадати. Евтаназія в його випадку законом не заборонена; тварина має право на милосердну смерть. Каренін ходив на трьох ногах і дедалі більше часу сидів у кутку. Скімлив. І чоловік, і жінка погоджувалися з тим, що вони не мають права даремне його мучити. Але усвідомлення цього не позбавляло їх щемкої непевності: як помітити момент, коли страждання стає вже марним? Як визначити момент, після якого життя вже нічого не варте?

Якби ж Томаш не був лікарем! Тоді можна було б сховатися за когось третього. Можна було б піти до ветеринара і попрохати його зробити собаці ін’єкцію.

Це так страшно взяти на себе роль смерті! Томаш довго стояв на тому, що сам не зробить йому жодної ін’єкції, а покличе ветеринара. Але потім збагнув, що може надати йому привілей, якого не матиме жодна людина: смерть прийде до нього в подобі тих, кого він любив.

Каренін скімлив цілу ніч. Коли вранці Томаш обмацав його, він сказав Терезі:

— Вже не будемо чекати.

Настав ранок, за кілька хвилин вони обоє мали піти з дому. Тереза зайшла до кімнати і наблизилася до Кареніна. Досі він лежав геть байдужий до всього (навіть коли щойно Томаш оглядав його, він не звертав на це уваги). Але зараз, коли почув, як рипнули двері, він підвів голову й подивився на Терезу.

Вона не могла витримати того погляду, майже перелякалася його. Так він ніколи не дивився на Томаша, так дивився тільки на неї. Але ніколи з такою напруженістю, як зараз. У погляді не було відчаю чи смутку. Ні, в ньому була страшна, нестерпима довірливість і нетерпляче запитання. Все життя Каренін намагався домогтися від Терези відповіді, і тепер він ніби говорив їй (ще наполегливіше, ніж будь-коли), що він готовий довідатися від неї правду. (Все, що походило від Терези, було для нього правдою: і коли вона скаже йому «сядь!» або «ляж!» — це була правда, з якою він погоджується і яка надає його життю смисл.)

Той погляд, страшно сповнений довірливості, був дуже короткий. За хвилину він знову поклав голову на лапи. Тереза знала, що так на неї вже ніхто не подивиться.

Вони ніколи не давали йому солодощів. Але декілька днів тому Тереза купила кілька плиток шоколаду. Тепер вона розгорнула обгортку, розламала шоколад на шматочки й поклала перед Кареніним. Поставила перед ним ще мисочку з водою, щоб йому нічого не бракувало, коли він залишиться на кілька годин удома сам. Погляд, яким він подивився на неї хвилину тому, ніби стомив його. І хоча був тепер обкладений шоколадом, він навіть не підвів голови.

Вона лягла біля нього на підлогу і обняла його. Поволі-поволі, якось стомлено він обнюхав її і раз чи двічі лизнув. Вона заплющила очі, немов хотіла це лизання запам’ятати, тоді повернула голову, щоб він лизнув її у другу щоку.

Потім вона мусила піти до своїх теличок. Томаша не було ще вдома. Каренін весь час лежав обкладений шоколадом, і коли почув її кроки, вже не підвів голови. Його хвора нога набрякла, а пухлина лопнула на новому місці. Поміж шерстю показалася блідо-червона (не схожа на кров) краплинка.

Вона знову лягла біля нього на підлогу, поклала руку на нього й заплющила очі. Потім Тереза почула стукіт у двері. Хтось покликав: «Пане докторе, пане докторе! Тут кабанчик і його голова!» Вона не мала бажання з будь-ким розмовляти. Тож не поворухнулась і не розплющила очей. Ще раз пролунало: «Пане докторе, прийшли кабанчики!» А тоді знову запала тиша.

Лише за півгодини прийшов Томаш. Він мовчки попрямував до кухні й приготував ін’єкцію. Коли зайшов до кімнати, Тереза вже стояла, а Каренін силкувався підвестися на ноги. Побачивши Томаша, він