Читати книгу - "Зірка для тебе"

Та справжній біль був захований глибоко в ньому. Навіть не біль, а ностальгійні спогади про те, чого наче ніколи й не було. Реально-нереальні запахи квітучого саду на горі Кішка, запах кімнати, в якій він жив, камін, у якому «сушив» думки та варив чай, годинник на каміні. І милі його серцю люди — пані Рая з її глибокою мудрістю, глухонімий Рустем, що розмовляв самими лиш губами з деревами. І врешті, старий приятель крук…

Так. Крук. Він також Крук. Сергій Крук. Згадував Зорянину легенду про походження її прізвища — Білововк. Козак Тарас, прапрапрадід Зоряни, його від самого Івана Сірка за вірну службу отримав. Гарна пара — Крук і Вовчиця.

Студенти почали знову перешіптуватися, бачачи, що викладач думками мандрує деінде. Сухо продовжував:

— Еталонами для вимірювання часу служать періодичні процеси, період яких постійний із великою точністю. Спочатку єдиним еталоном часу був період добового обертання Землі. Він визначався з двох послідовних спостережень проходження якого-небудь небесного світила через площину меридіана місця спостереження. Уже стародавні астрономи переконалися в тому, що сонячна доба на чотири хвилини більше зоряної. Це — наслідок руху Землі по орбіті (обертання Землі навкруги вісі та її орбітальний рух відбуваються в одному напрямі). Користуватися зоряним часом незручно, оскільки все наше життя пов’язане зі зміною дня і ночі, тобто з сонячною добою. Проте тривалість сонячних діб змінюється протягом року внаслідок зміни швидкості руху Землі по орбіті. Тому безпосереднє визначення періоду обертання Землі виконується за спостереженням зірок, а для практичної цілі враховують різницю між зоряною і сонячною добою. Так виникло своєрідне становище, при якому ми користуємось сонячним часом, визначаючи його по зірках.

В аудиторії принишкли, дехто записував.

— А зараз, шановні колеги, ми з вами подивимося маленький фільм з цього приводу. Увага, будь ласка. У ньому ви почуєте відповіді на контрольні запитання, на які будете мати нагоду відповідати письмово наприкінці заняття.

Дистанційне управління плазмовим телевізором, натискання кількох кнопок — і монотонний голос із екрана переповідає студентам про відносність усього на світі: часу, теорій, незмінних постулатів.

— У вересні дві тисячі одинадцятого року група фізиків-експериментаторів заявила, що в рамках проекту ОРЕRА нейтрино, послані із ЦЕРНу під Женевою в підземну італійську лабораторію Гран-Сассо, подолали відстань у сімсот тридцять два кілометри на шістдесят наносекунд раніше, ніж потік світла у вакуумі. Це перевертає фундаментальні основи фізики.

Сергій відчував тут і тепер отой дивний зв’язок між собою, наночастинками, наносекундами, часом, який випав із його свідомості, часом, який не вважав загубленим. Просто не міг ніяк стулити докупи, пояснити собі — де він був той рік, поки лікарі та Зоряна боролися за його життя. Монотонний голос із екрана телевізора сухо продовжує:

— Проте додаткова перевірка пізніше виявила погане з’єднання волоконно-оптичного кабелю між приймачем, за допомогою якого замірявся час, і комп’ютерною платою. Після відновлення нормального з’єднання усе стало на свої місця, знову підтвердивши теорію відносності Ейнштейна, згідно з якою фізичні частинки не можуть рухатися швидше від світла.

Стільки часу минуло… Малому В’ячеславчику вже два з половиною. Чому ж досі немає спокою? Наче щось важливе проґавив, і воно мучить, не відпускає. Чи він щасливий? Напевне. Кохана дружина поруч. Прекрасний хлопчик у них росте. Бабуня Ніна вже зовсім поганенько себе почуває, та все ж і вона ще з ними. Арсен поїхав навчатися в Іспанію, час від часу навідується, щодня телефонує. Олеся разом із ним. То все гаразд у них, то нічого не клеїться. Батько Зоряни з пані Кларою так і живуть у селі, здається, щасливі та задоволені одне одним. Бабуню Ніну вони забрали до себе, нема чого їй самій жити, тим паче, що повернувся онук із Росії, точніше, дружина вигнала. Сергій навіть не став бабуню Ніну в чомусь переконувати, просто після чергового п’яного дебошу онука зібрав її речі та перевіз стареньку до себе. А вона і не пручалася зовсім.

На роботі також усе гаразд. Працюється, дещо пишеться. Учора прийшло запрошення з Криму на конференцію. Очевидно, тому й настрій сьогодні такий, ностальгійний, а ще погода, а ще поламані кістки на руках та ногах ниють…

Десь через півроку після виходу з лікарні, коли остаточно зміцнів, вирішив піти до Василя Григоровича і по-чоловічому з ним порозмовляти. Зоряна не пустила:

— Навіщо? Він любив твою матір так сильно, що готовий був убивати заради неї. Хвороблива любов? Так, хвороблива любов! Деякі люди тільки так і вміють любити. І ти мене любиш настільки ж міцно, правда? Лишень по-іншому, світло. Твоя мати через одну лише думку про те, що доведеться торкатися до нелюба, вхопила до рук зброю і померла. Я люблю тебе настільки сильно, що готова також померти за тебе, чуєш? І я пішла до твого найзапеклішого ворога, який вбив твого батька і довів до смерті матір, та попросила допомоги. І він допоміг. Тому що…

Вона зробила паузу, заштовхуючи в себе сльози:

— Тому що любов усіх реабілітує. Ти — живий, отже Василь Григорович реабілітований. Хочеш, поїдемо на могилу до мами та батька? Може, це тебе примирить із собою.

І вони поїхали. У лісі під дубом лежала його мама. На дубі хтось витесав ім’я та прізвище і дві дати — народження й смерті.

— Ми можемо перенести її останки на цвинтар і поховати поруч із батьком, — несміливо запропонувала Зоряна.

Він не хотів. Мати його вже давно стала тим дубом, зріднилася з ним, а те, що залишилося від неї, не варто чіпати.

Любов усе прощає? І його любов до мами, дружини, сина, батька тоді й простила Василя Григоровича.

Лекція закінчена. Студенти контрольні здають мовчки. Він ловить на собі їхні зацікавлені погляди. Молоді люди люблять отакі його контрольні завдання, завжди несподівані. Тут ти спираєшся не лишень на власні знання, теоретичні постулати, тут ти творець, бо якщо допустити на мить, що… То все не таке, яким здається насправді, бо… Оте «бо» і ворохобить юні серця. Один зі студентів, чорнявий Іван Пригорща з Коломиї, довше, ніж інші, затримується біля викладацького столу:

— Сергію В’ячеславовичу! А якщо та швидкість світла таки буде подолана, обігнана, тоді що?

Дивиться блакитними, мов небо, очима. Сергій усміхається:

— Тоді, Іване, як і зараз, учені не залишаться без роботи. І замість законів Ейнштейна доведеться тобі написати нові.

Гора Кішка. Щойно вирішив. Він таки поїде на конференцію в Крим. Мусить нарешті зрозуміти, що з ним не так? Чи навпаки — все навіть дуже так? Мусить або ще раз довести