Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Силует Івана повернувся до піраміди ящиків. Із правого кутка йому підсвічувало два ліхтарики.

Іван зсунув кілька ящиків, пробуркотів собі щось під носа. Нахилився.

— Ніби все, — втомлено промовив він.

— Ніби чи все? — перепитав у нього власник хрипкого голосу, який явно був головним у цій бригаді.

— Все.

Знову промінь ліхтаря ковзнув нашими обличчями, наче вимагаючи уваги.

— То що тут було? — вже м’якше повторив своє питання хрипкий.

— Ми ж у купе їхали, не у вагоні, — неголосно промовив Петро.

Дрижаки побігли по моїй спині. Я злякався, що зараз ці чуваки захочуть зайти до нашого купе — і що тоді?

— Ну, нащо нас вважати ідіотами? — із жалем у голосі промовив головний. — Хіба вас мама ніколи не вчила говорити правду? Це ж не боляче — сказати правду...

Пауза, яка запала слідом за цими словами хрипкого, примусила мене подумки попрощатися і з Гулею, і з життям. Я відчув себе винним майже перед усіма, а особливо перед своєю казахською дружиною, для якої я виявився настільки фатальним подарунком.

До головного підійшов Іван, узяв до рук пістолет, покрутив його.

— Це Молдаванина, — сказав він. — У нього алергія на залізо, він усе ізострічкою обмотує: і ножі, й виделки... Придурок!

— То що ж ви? — промінь ліхтарика втупився в моє обличчя. — Посварилися з ним?

— Еге, — відповів за мене Петро, й одразу ж промінь перестрибнув на нього. — Я його зіштовхнув...

— Так? — ледве не з радістю вигукнув головний і голосно гмикнув. — Ну гаразд, це ваші справи! Можете хоч і різати одне одного, якщо в голові туман! Але щоб вантаж був цілий!

Ми стояли остовпілі, а головний швиргонув пістолет, який забрав у Івана, у відчинені двері вагона, в ніч.

— Агов! — покликав він своїх. — До роботи!

Ми відійшли до поперечної стінки вагона, зупинилися, затуливши собою дверцята, що вели через туалет до нашого тамбура. На нас більше не зважали.

Чоловіки перевантажували дерев’яні ящики до машини. Верхні ящики піраміди були меншими і коротшими, ніж нижні. Один із працівників, який самотужки тягнув ящик, зашпортався і впав містком: ноги у вагоні, а торс уже в кузові вантажівки. Ящик ударився об дерев’яну підлогу кузова і загримів залізом.

— Зброя, — прошепотів мені Петро.

— Агов, чого розлігся! — хрипко кинув чолов’язі головний.

Нижні довгі ящики мужики носили по двоє.

Я сів навпочіпки, підтягнув до себе один із мішків, розв’язав його горловину й засунув руку досередини. У мішку виявився пісок.

— Що там? — запитав Петро, присівши поруч.

Замість відповіді я підставив йому розкритий мішок. Він теж запхав туди руку. Подивився на мене здивовано. Потім витягнув пригорщу піску, підніс до носа, понюхав. Посміхнувся і, розтуливши долоню, простягнув мені. У ніс ударив сильний запах кориці.

Петро зав’язав мішок і звівся на ноги.

— Ходімо, — він кивнув на відчинені двері вагона, у верхньому кутку яких завис жовтий місяць. — Вони вже вивантажились...

Щойно ми зробили кілька кроків до місяця, як у прорізі знову з’явилися чоловіки. Вони почали заносити до вагона невеликі білі мішки й скидати їх замість вивантаженої піраміди ящиків. Один із них, здається, Іван, залишився і вирівнював ногами скинуті на підлогу вагона мішки. Потім утрамбовував другий шар.

Ми стояли, затамувавши подих.

Коли кілька шарів цих мішків вклалися на місці піраміди, вантажники заходилися маскувати їх згори й по боках мішками з піском.

— Можете вилазити, ми тут самі зробимо, як було! — гукнув до нас один із них.

Ми зістрибнули з вагона.

Небо було всипане зірками, і я дивився на них, задерши голову й намагаючись ні про що не думати.

Коли шия затерпла, я озирнувся на Петра. Він стояв поруч, про щось замислившись і втупивши погляд у землю під ногами.

З вагона долинуло голосне шурхотіння брезенту.

— Від’їжджай! — крикнув хтось.

Клацнули дверцята кабіни, машина завелася, від’їхала на кілька метрів від вагона і знову зупинилася.

Чоловіки зачинили двері вагона. Головний підійшов до нас.

— У вас що є покурити? — запитав він натомлено.

— Є, «Прима», — Петро кивнув і зібрався був зробити крок до сходинок службового купе, але я схопив його рукою.

Він зупинився, а я одразу ж попрямував швидкими кроками до вагона. Зайшов у купе, понишпорив руками під столом, знайшов пакет, вміст якого викликав нещодавно у Петра напад реготу. Виніс його і вручив головному.

Той дістав дрібку «тютюну», понюхав. Обличчя його розтягнулося в усмішці.

— Дякую, хлопці! — сказав він. — Там у вас під брезентом очерет іще крутіший! Щасливо довезти! До зустрічі! — і, розвернувшись, головний пішов до вантажівки.

— Слухай, а де всі решта? — я повернувся до Петра, бо помітив, що ми залишилися самі.

Вантажівка заревіла мотором і поїхала, намацуючи фарами дорогу. Ще одна пара фар спалахнула неподалік від нас і рушила слідом за вантажівкою. Це була «Нива». Чи то вантажівка, чи то «Нива» просигналили, і буквально за кілька секунд вагони гримнули, рушивши. Ми заскочили до свого, зачинили зовнішні двері до тамбура. Зайшли до купе. На нижній полиці не було Гулі. Я злякано підняв голову і побачив її обличчя — вона лежала на верхній полиці.

Галя сиділа за столом. Щойно потяг почав набирати швидкість, вона підпалила спиртову таблетку і почала варити каву.

Петро набив свою люльку, припалив від синього спиртового полум’я і вийшов до тамбура.

Я попрямував за ним. Якийсь час ми мовчки стояли один навпроти одного у вузькому тамбурі.

Петро відчинив двері назовні. Голосніше залунав стукіт коліс. Ми обганяли поодинокі далекі та близькі вогники. А зверху світили зірки. Небо було порізане плавною чорною лінією. Поїзд повільно піднімався в гори.

Петро видихнув тютюновий дим, і його туманна хмаринка вилетіла у відчинені двері.

— Що ми веземо? — тихо, зі схиленою головою, запитав він.

— Наркотики, — так само тихо відповів я.

Петро важко зітхнув.

— А я гадав, що пісок, — промовив він утомлено.

— І пісок теж веземо... Тільки мені здається, що піску малувато... у нас було два самоскиди...

Петро кивнув, не підводячи голови. Знову підніс люльку до рота.

Я пригадав, що у супровідній документації на вантаж була згадка про дванадцять тонн піску. Дванадцять тонн — це, напевно, майже повний вагон чи принаймні піввагона. А скільки тут?