Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Я повинен порозумітися з нею, перш ніж втрачу здатність зрозуміти її об’єктивно й стану поводитися брутально або по-дурному.

27 вересня

Мені слід було б перенести все це на папір негайно, бо важливо зробити цей запис повним. Я поїхав побачитися з Розою три дні тому. Я знову примусив себе позичити в Берта автомобіль. Я відчував страх, а проте знав, що повинен поїхати.

Спочатку, коли я завернув у Маркс стріт, то подумав, що припустився помилки. Це була не та вулиця, яку я пам’ятав. Вона була неймовірно брудна. На ній я побачив багато порожніх місць, де будинки обвалилися або були знесені. На хіднику лежав викинутий кимось холодильник із відірваними дверцятами, а на узбіччі красувався старий матрац із дротяними нутрощами, які вивалилися з його черева. Вікна деяких будинків були забиті дошками, а деякі здавалися стуленими з усякої всячини халабудами, де навряд чи могли жити люди. Я поставив машину за квартал від того будинку, який я шукав, і пішов пішки.

Я не побачив дітей, які гралися б на Маркс-стріт, — вулиця була зовсім не схожа на ту, що збереглася в моїй пам’яті й на якій повсюди гралися діти, а Чарлі дивився на них крізь вікно (дивно, що більшість моїх спогадів про вулицю були обмежені рамкою вікна, крізь яке Чарлі спостерігав, як граються діти). Тепер я побачив лише старих людей, які стояли в затінку напіврозвалених ґанків.

Коли я підійшов до будинку, то пережив короткочасний шок. Моя мати стояла на верхній сходинці у старому коричневому светрі й мила вікна нижнього поверху іззовні, хоч було холодно й вітряно. Вона завжди працювала, аби показати сусідам, яка вона гарна дружина й мати.

Найважливішим завжди було те, щó думають інші люди про неї чи про її родину. І вона докладала всіх зусиль, аби вони думали про неї добре. Мат знову й знову наполягав, що думка інших людей про тебе — не єдина річ у житті. Але Роза його не слухала. Норма повинна вдягатися гарно; у будинку мають бути гарні меблі; Чарлі не повинен виходити з дому — аби люди не думали, що в нас щось негаразд.

Біля хвіртки я зупинився подивитись, як вона випросталася, щоб відновити дихання. Побачивши її обличчя, я затремтів, бо то було те саме обличчя, яке я з такими труднощами намагався пригадати. Її волосся стало білим із прожилками кольору заліза, а тонкі щоки були змережані зморшками. Її лоб блищав від крапель поту, які виступили на ньому. Вона побачила мене й відвернула погляд.

Я хотів подивитись кудись убік, піти далі вулицею, але не міг — після того, як зайшов так далеко. Я міг також запитати в неї напрямок, прикинувшись, що заблукав у незнайомому кварталі. Мені було б досить того, що я побачив її. Але я тільки стояв там, чекаючи, що вона перша зробить якийсь рух. Та вона також тільки стояла й дивилася на мене.

— Вам чогось треба?

Її хрипкий голос був непомильним відлунням того, який лунав у коридорах моєї пам’яті.

Я розкрив рота, але з нього нічого не вилетіло. Мій рот працював, знаю, і я намагався заговорити до неї, щось їй сказати, бо в цю мить помітив вогник упізнання в її очах. Я не хотів, щоб вона побачила мене в такому вигляді, коли я стою навпроти неї, не спроможний нічого сказати, не спроможний допомогти їй упізнати мене. Але язик лежав у мене в роті, наче величезна перешкода, а рот був сухий.

Нарешті щось усе-таки вилетіло з нього. Не те, щó я хотів сказати (я планував промовити щось заспокійливе й підбадьорливе, щоб узяти контроль над ситуацією й стерти минуле та біль кількома словами), але з мого зсудомленого горла я видобув лише:

— Ма…

З усім тим знанням, яке я зміг роздобути, — з усіма мовами, які я вивчив, — усе, що я зміг сказати цій жінці, яка стояла на ґанку й дивилася на мене, було: «Ма». Наче ягня з пересохлим ротом, яке шукає вим’я. Вона витерла собі лоб тильним боком долоні і спохмурніла, дивлячись на мене, так ніби не могла роздивитися мене ясно. Я ступив уперед від хвіртки до стежки й попрямував до ґанку. Вона відступила назад. Спочатку я не був певен, упізнала вона мене чи ні, але потім вона видихнула:

— Чарлі!..

Вона не зойкнула й не прошепотіла моє ім’я. Вона лише видихнула його, як робить той, хто прокидається від сну.

— Ма… — Я став підійматися сходами на ґанок. — Це я.

Моє наближення стало для неї несподіванкою, й вона відступила назад, перекинувши відро з мильною водою, і струмки потекли по сходах.

— Що ти тут робиш?

— Я лише хотів побачити тебе… поговорити з тобою…

Оскільки мій язик перешкоджав мені говорити, мій голос вилетів із горла трохи інакше, з призвуком тонкого виття — так я міг говорити багато років тому.

— Не втікай, — попросив я. — Не втікай від мене.

Але вона вже увійшла до вестибюлю й замкнула за собою двері. За мить я побачив, як вона дивиться на мене нажаханими очима з-поза тонкої білої фіранки на дверному вікні. Її губи за вікном ворушилися нечутно.

— Іди геть! Залиш мене саму.

Чому? Хто вона така, щоб не впускати мене до себе? За яким правом відвертається від мене?

— Відчини мені двері! Я хочу поговорити з тобою. Відчини двері!

Я став гупати у двері по склу так сильно, що скло тріснуло, й тріщина на мить затисла мою шкіру й міцно тримала її. Вона, певно, подумала, що я схибнувся і прийшов, щоб зробити їй боляче. Вона випустила зовнішні двері й побігла коридором до дверей, які вели до помешкання. Я знову штовхнув двері. Гачок зірвався, й, не готовий до цього, я втратив рівновагу й упав у вестибюль. Моя рука кровоточила від розбитого скла, й, не знаючи, щó робити далі, я запхав її до кишені, щоб кров не закапала на її щойно вичищений лінолеум.

Я увійшов у коридор і проминув сходи, які так часто бачив у своїх кошмарах. Я надто часто спускався цими довгими вузькими сходами, підштовхуваний демонами, які хапали мене за ноги й тягли