Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

— Хто ви? — почула вона голос із захованого між плитами комунікаційного пристрою.

— Представник імперської влади!

— Шайтана лисого ти представник! Йди геть звідси!

«Помилилась, — констатувала агент. — Наміри виявились недружніми».

Анабела підстрибнула, ухопилась за верхній край брами й без великих зусиль перебралась до внутрішнього двору. Під низьким навісом на неї чекали двоє чоловіків зі старовинними помповими рушницями.

— Доброго дня, шановні, — агент розтягнула губи у привітну посмішку і торкнулась пальцем бейджика. — Я агент Фаро. Ось моє посвідчення.

— Це вторгнення, — старший із чоловіків направив ствол Анабелі у груди.

— Ви погрожуєте представникові імперського уряду?

— Ми не визнаємо ніякого вашого уряду. Ми самі по собі.

— Такого не буває, шановні.

— А де ж був той ваш грьобаний уряд, коли вбивали мою дружину!? — раптом заверещав молодший. Голос у нього був писклявим і вимовляв він «гйопаний уйрят». — Тоді ми чомусь не бачили ані вашого уряду, ані вашої поліції! Ще скажіть, що ми маємо платити податки тому вашому Аралану.

— Еарлану Третьому, Охоронцю прав і свобод світів, — виправила Анабела. Як громадянка першої категорії вона вважала за свій обов’язок забезпечувати суспільну повагу до особи імператора.

— Я не з податкового управління, — пояснила агент. — Я розслідую злочини, вчинені Шермою Шайнар.

— Ви всі подуріли з тою Шермою, — мовив старший, опускаючи рушницю. — Два місяці тому нас уже розпитували про неї.

— Я знаю, — кивнула Анабела. — Вас розпитувала піфійка Марія.

— Мар’ям, так вона назвалась, — погодився старший. — Ми їй все-все розповіли.

— А тепер ще й мені розповісте. А я вам дам за це сто імперських фунтів.

— На базарі цих грошей не беруть, — промурмотів молодший.

— Не слухайте його, пані, — настрій старшого різко змінився. — На нашому базарі беруть усе… Він, — старший відібрав у молодшого рушницю, — увесь час верзе дурниці, бо тяжко пережив смерть Лейли. Наркомани вбили його дружину, маленьку Лейлу. Після того він трохи здурів…

— Співчуваю.

— Мене звуть Мехді Зушані, — відрекомендувався старший. — Я фермер, пані. Я володію цим будинком. Й усі ці землі, — він обвів рукою навколо голови, — також належать мені за правом спадку. Ми жили тут від початку світу. Наша родина єдиною зі всього селища пережила Велику епідемію. Я і моя дружина Айша. Вона тепер хвора, пані, й не може до вас вийти.

— А це ваш син? — Анабела кивнула на молодшого.

— Небіж, пані… Нам з Айшею Аллах милостивий, милосердний не дав власних дітей. На все Його воля…

— Отже, Шерма жила у вас?

— Це правда, — підтвердив Мехді. — Але давайте, пані агент, зайдіть до мого дому, ми ще не забули чеснот гостинності.

— Дякую, — високій Анабелі довелось схилитись, щоб не зачепитись за одвірок. Вона відразу зауважила, що усередині дім фермера Зушані був не таким убогим, яким здавався іззовні. На різьбленому самшитовому столику височіли колекційного вигляду кальяни, а відеоконсоль належала домашньому комунікатору найостаннішої моделі.

— Пані Мар’ям розпитувала нас про ту дивовижну блискавку, яка вдарила Шерму в полі за гаражами, — охоче розповідав Мехді. — Пані Мар’ям там усе облазила, все фіксувала на камеру, знайшла там якусь річ.

— Якесь сміття, — ледь чутно прошепотів небіж Мехді.

— Не кажи такого, Мусліме, — Зушані подивився небіжеві в очі. — Ти нічого не торопаєш. Якщо шановна пані Мар’ям вважала, що це цінна знахідка, значить, так воно й було. Вона вчена, їй краще знати.

— Мене цікавить, що робила Шерма у вільний час, — Анабела зручно вмостилась на низькій канапі.

— Будете пити чай? — Мехді вказав на величезний металевий чайник, що грівся на пласкому електричному приладі.

— А кави у вас немає?

— Як немає!? Хакк свідок, кава є! У пристойному домі, пані, завжди є кава. Кава мусить бути! — господар будинку рушив у напрямку до холодильника. — Добра смачна арабіка. Я зберігаю каву у морозильній камері, так вона не втрачає аромату і смаку. — Мехді так енергійно заходився засипати каву до сервіратора, що його атласний халат розпахнувся, і Анабела побачила під ним комбінезон доволі сучасного крою.

— Так чим саме займалась Шерма?

— Коли вона приїхала, пані, то відразу сказала, що її цікавлять древні руїни на північ від міста. Вона орендувала у нас дві кімнати як вчена, що досліджує давні часи. Дуже давні. Ті, які тривали ще до Пророка, нехай Його Ім’я прославляється вічно[58].

— Її цікавила епоха вогнепоклонників?

— Ви ж самі все знаєте! — сплеснув руками Мехді. — Шерма дуже цікавилась тими часами. Їздила до тегеранської бібліотеки для того, щоб читати стародавні книжки, вивчала руїни Пасаргад і Персеполіса[59]. Вона також вилітала до Кермана і Хормозгана, адже там також знайшли давні руїни.

— А до неї ніхто не приїжджав?

— Як не приїжджали? Звісно, що приїжджали! Її навідував один дуже поважний чоловік із Йєзду, а ще вродлива дівчина. Не така вродлива, як сама Шерма або як ви, пані, але все одно: дуже-дуже гарна.

— А як Шерма називала цих відвідувачів?

— Того поважного чоловіка вона називала Бірдером…

— Біргіром, — виправила Анабела. — Біргіром Яном.

— Ви й це знаєте? Хакк свідок, ви все знаєте!

— А дівчину?

— Її звали Ясмін. Таке гарне ім’я!

— Вони впадали у гріх! — раптом вереснув Муслім, який до цього моменту не втручався у розмову. — Вони творили мерзоту, мерзоту…

— Не кажи такого, — гримнув на нього Мехді. — Дівчатам не заборонено любитись із дівчатами. Що з того, коли вродливій незаміжній жінці подобається цілувати тіло іншої вродливої жінки?.. Я ж правий, пані? — звернувся він до Анабели.

— Це Ясмін? — Анабела простягнула Зушані планшет із двовимірними фотографіями.

— Так, це вона, — підтвердив фермер. — Така гарна дівчина, пані, просто райська гурія. Та ж ви й самі бачите… Вони з Шермою були дуже вродливою парою. Найвродливішою з усіх, яких я бачив. Хакк свідок, моє серце раділо, коли я бачив їх удвох… Ось і кава зварилась! Відчуваєте, який запах?

— Відчуваю, дякую… А ось цієї людини ви раптом не бачили? — агент вивела на планшет ще одну серію фото.

— Але ж пані… Тут їх двійко. Хлопець і дівчина.

— Це одна й та сама людина. Але вона може змінювати стать. Маскуватися. Наші аналітики створили приблизні портрети жіночого та чоловічого варіанту її зовнішності у біологічному віці двадцяти двох років.

— Ні, такого я не бачив. Ніколи.

— А Шерма ніколи не згадувала імені «Ленго»?

— Ні, — похитав головою Мехді.

— Згадувала! — раптом зірвався з місця Муслім, підбіг, вихопив планшет із рук Анабели і затанцював із ним. — Вона згадувала про Ленго!

— Ви бачили людину, зображену на фото?

— Не бачив, не бачив, але вона його згадувала, згадувала! Вона казала: Ленго, Ленго!

— У зв’язку з чим