Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Він розумів, що треба щось робити, однак навіть найулюбленіше заняття — складання плану — уявлялося йому надмірним зусиллям, позбавленим будь-якого сенсу. Єдине, що робив, це щоранку виходив до кіоска й купував усі місцеві газети. Дуже швидко переглядав їх, шукаючи некролог Коміренка. Марно. Ніяких слідів, ніяких згадок.

Чи був той одружений? Чи мав дітей? Якісь туманні спогади твердили, нібито якась жінка колись була, Губченко бачив їх разом. Здається, у неї були неймовірно сині, та навіть кольору морської хвилі, очі, якими вона допитливо дивилася на нього, коли Коміренко їх знайомив. Ні імені, ані подальшої долі цієї жінки він не знав. Чи одружилися? Чи наступного дня після знайомства з Губченком розійшлися? Бог його знає. Ніяких координатів, крім номера мобільного телефону, він не мав. Можна було б спробувати розшукати домашній номер, передивившись старі записники. Але навіть на те щоб їх розшукати, в Губченка сил не було.

Щоправда, лишалася крихітка надії, мов макове зернятко між зубами. Вона особливо не муляла, та все ж не давала про себе забути. Адже Губченко не бачив справжньої смерті професора. Він спостерігав лише гіпотетичну картину, створену МГ. Незрозуміло, що саме давало йому таку впевненість, але за цей час він звик довіряти МГ, покладатися на її свідчення. Тож і у випадку з Коміренком не мав підстав сумніватись. І все ж крихітне макове зернятко карієсною цяточкою свердлувало свідомість. Може, це брехня? Може, живий? Все одно перевірити було неможливо.

Зателефонувати на мобільний? Щоб там негайно зафіксували його номер і зрозуміли, що йому щось відомо. Або невідомо, але він має якісь припущення.

«А як вони вирахують мій номер?» — питав себе Губченко.

«А це не твій клопіт, — відповідав він собі. — І можеш не сумніватися, — дуже слушно себе переконував, — вирахують».

Якось так воно виходить у житті людини, що можна розраховувати на своє оточення, на зарплату, ліві підробітки, напівсторонніх людей, і жити. І ніщо тобі не загрожуватиме, ніщо не заважатиме жити життям нормальної людини, члена суспільства і таке інше. А потім ти залишаєш уторовану стежку й знаходиш комірчину, і маєш чим її заповнити. І виявляється, що закони цього суспільства вже не для тебе. Що ти сам себе поставив поза ними, порушивши невинне й непомітне правило. Адже комірчина була не твоєю. Її, власне, й не було… Вона з’явилася тоді, коли знадобилася тобі…

Губченко відчував, що навіть на полі логічних міркувань його розум здатен усе перетасувати й звести послідовний хід думки на зручний для нього, носія цього мозку, шлях, виправдати всі його порушення й злочини… «Це інтелігентська вигадка, — думав Губченко, — що мозок є запорукою моральності. Він цій моральності вміє прислужуватися, мов звичайнісінький лакей звичайнісінькому панові».

Але ні ці, ні протилежні за знаком роздуми не виводили його з розпачливого неробства.

Прогулянка з користю і не без пригод

Час від часу заходила до кімнати дружина й казала, що телефонує той чи той. Одного разу це був співробітник, іншого — однокурсник, потім — кум, тоді сусід… Щоразу Губченко відповідав, що він спить або його немає вдома.

Минуло два тижні після загибелі Коміренка, коли зателефонував Величко. Він був людиною дуже своєрідною. Працював директором культурологічного телеканалу. Він був ледачим і незалежним чоловіком. Щоб позбутися ненависної роботи й не переробляти її, він усе робив вчасно та якісно. Щоб його не звинуватили в непрофесіоналізмі, він виробив у собі неспростовні риси професіонала. Щоб не сперечатися з керівництвом (тобто з грошодавцем, бо іншого начальства в нього не було), він навчився завжди мати рацію й не помилятися. Щоб почуватися незалежною людиною, він завжди читав книжки, бо знав, що тільки художня література може дати людині усвідомлення незалежності від керівництва, дружини, дітей, друзів — усього того, що зветься суспільством.

Губченко не часто зустрічався з Величком, але ці зустрічі дуже цінував. Тільки з цим відособленим від дійсності чоловіком він міг відчути свою незалежність. Тільки з ним міг говорити на властивому собі інтелектуальному рівні, хоч і усвідомлював, що цей рівень для Величка — розминка. З ким такий розумний чоловік задовольняв свої інтелектуальні потреби, Губченко не знав. Але підозрював, що ні з ким. Він був цілком самотнім, сказати б, унікальним мешканцем цього світу. Його самотність була для Губченка чимось на зразок прапора, символом самої можливості бути собою і бути — незалежним.

Коли зателефонував Величко, Губченко за інерцією сказав дружині, що він спить, але через п’ятнадцять хвилин сам передзвонив і запропонував зустрітися. Була п’ятниця. А в суботу Величко завжди ходив на Петрівку. Це був ритуал, без якого така пунктуальна і педантична людина жити просто не могла. Тож там домовилися й зустрітися.

Петрівку Губченко любив. Це було ідеальне місце для зустрічей і розмов. Там навколо були книжки — сотні й тисячі. Плаксиві жіночі романи, безумні фентезі, штучно надрочені детективи, шалено ускладнені філософські праці, повчальні томи для дітей і підлітків, божевільні біографії та романтичні романи й вишукані вірші, ілюстровані ілюзорні енциклопедії й багато іншого. А серед усього цього — класика, великі романи, написані сучасниками, сповнені химерних обіцянок твори молодих і нахабних сучасників… І маса народу. Ідеальне місце, щоб пройтись і просто поспілкуватися, не вдаючись у деталі й не називаючи імен. Просто про життя й літературу. Зрештою, це саме те, чого Губченкові саме зараз бракувало. Та й що може бути цікавішим?

Вони зустрілися біля входу на старий книжковий ринок, як завжди. Там усі зустрічаються, тож як завжди, вони постояли кілька хвилин за два метри один від одного, поки помітили, що вже обоє на місці. І розмову почали, як завжди. Власне, першим привітався Губченко, який трохи спізнився (Величко ніколи нікуди не спізнювався):

— Привіт, як життя?

— Що наше життя, — звично озвався Величко.

— Як дружина?

— Коли я йшов із дому, вона ще спала. Отже, добре.

Розмова не була нав’язливою. Обмінявшись двома-трьома фразами, вони підходили до чергової полиці, гортали книжки, віталися з продавцями. Потім ішли далі й по дорозі знову спілкувалися, починаючи з того місця, на якому закінчили попередній фрагмент. Траплялося, між репліками минало десять, а то й двадцять хвилин. Траплялося, Губченко вже й забував, про що вони говорили, а Величко не забував ніколи. Тож здебільшого плином обміну інформацією керував саме він.

Але цього разу Губченко вирішив сам означити тему:

— Що ти думаєш про кінець світу, Величку?

Той здивовано звів брови.

— А я повинен про