Читати книгу - "Чорне Сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Музику! – підвівся жук і так махнув рукою, ніби закликав усіх в атаку.
Увімкнули магнітофон, і невідомо чий голос – чи то жіночий, чи мо’ чоловічий, чи ліліпутський – завів «Бєлиє рози». І хоч Вілен недолюблював оцих плаксивих пісеньок, зараз музика стисла йому серце і чомусь так жаль зробилося того ліліпуточки, що надривав тоненький голосок.
Він знову випив з довгоносиком, а потім відчув на плечі чиюсь руку, озирнувся й побачив жука.
– Слиш, Віль, – сказав жук, – давай… шампанського. Ти на мене не сердься, сьогодні у мене вечір особенний.
– А що таке?
Жук приклав до губів палець і, відтрутивши вбік довгоносика, сів поруч Вілена. А коли вони хильнули ще й шампанського, то обняв його за плечі й зашепотів у вухо:
– А Жанночку, между прочим, я для тебе покликав. Так що не зівай. Вона вся твоя.
І підвівся, і швидко підхопив якусь реготушку, пішов до танцю.
Вілен подивився на Жанну, але цього разу вона вже не стала чекати, поки він одведе очі. Встала, підійшла до нього, сказала:
– Ви хотіли мене запросити?
І сама повела його за руку, не до гурту, де всі танцювали, а трохи осторонь, між дерев, де темніше.
– Взавтра й додому? – спитала вона.
– Так, після конференції.
– Як вам наші… паяци?
– Ви про кого?
– Про того. Що він там шепотів про мене?
– Про вас?… Нічого.
– Можна подумати. Паяц нещасний.
– Чого ви так?
– Це не я, це він. Знаєте, чо’ він так хвоста задер? Ні? Він переходить на роботу в кеґебе.
– Он воно що.
– Але хай не думає, що я йому ганчірка. Я про нього таке знаю, що як захочу, то його не прийме ні кеґебе, ні рідна жінка. Але хай живе, хрен з ним.
Вілен аж здригнувся на цьому слові, але враз йому і полегшало: якась вона стала наче своїша чи що.
– Ну зізнайся, – задихала йому в обличчя Жанна. – Хіба він тобі не казав, що зі мною… можна?
– Н-ні…
– Неправда, казав. Але ти не бійся, зі мною справді можна. Тільки не тому, що так хоче він, зрозумів? Можна, бо… Ходімо вип’ємо, я хочу з тобою випити.
Вони підсіли до столу, і Вілен налив у склянки шампанського.
– Це я буду вже зовсім п’яна, – сказала вона, і її очі стали іще темніші. – Але нічого, сьогодні я хочу напитися. З тобою… хочу. Давай, за що ми вип’ємо?
– За тебе, – сказав Вілен.
– Ні, не треба за мене. Давай за щось таке…
– Тут один пропонував за каштани.
– Які каштани?
– Київські.
– Паяц. Вони всі паяци. Бачити їх не можу. Давай просто вип’ємо. Удвох. Ні за що.
– Можна.
Вони випили, і Жанна знов подивилася йому в очі. Погляд її був гарячий, і тепло його входило у Вілена глибоко й щемко.
– Можна, – сказала вона.
– Слухай, не кажи так, бо в мене паморочиться в голові.
– Я хочу… щоб у тебе паморочилося в голові.
– Не треба.
– А я хочу, хочу…
– Жанно…
– О, то ми вже познайомилися ближче! – підійшов жук, п’яний і розгнузданий. – Усе в ажурі? Наливай.
– З тебе досить, – сказала Жанна.
– Ну, як хоч, а ми вип’ємо, – жук набулькав у три склянки. – Поїхали. А тоді заспіваємо. Ти, Віль, не переживай, спати є де. Тут у нас краще, ніж у готелі. На конференцію завеземо. Я сам завезу. Ми всі там будемо. Давай!
Вілен уже не пив, а цідив крізь зуби. Щоб не пасти задніх. І коли пішов до другого танцю, то майже стояв на місці, а йому здавалося, що вальсує. Амурські хвилі.
– Тобі погано? – спитала Жанна.
– Ти що – з тобою?
– Ходімо звідси. Не можу на них дивитися. Паяци.
– А можна?
– Можна.
– Якось би… щоб не бачили.
– Плювать я на них хотіла, – сказала Жанна. – Зараз ще й пляшку прихоплю. Тре було так відразу.
– Справді.
– Ну добре, йди до лісу і недалечко чекай. Я зараз.
Вілен якби й хотів далеко зайти, то не зміг би: тільки вийшов за паркан і ступив кілька кроків, як облягла така темінь, хоч падай. Він зупинився під деревом і тільки устиг зробити одне невеличке діло, як почув її кроки.
– Я тут, – тихо сказав Вілен.
– Де?
– Тут.
Вона вже була в його обіймах, але ще довго питала: «Де? Де? Де?» – а він казав: «Тут, тут, тут», потім Жанна ловила його руки, притискала до своїх пипкастих циць і сама вже казала: тут, тут, тут. І тут.
Вона була навіжена, ця Жанна. Казала: ходімо до лісу, а він, як дурник, перепитував: а хіба ж ми де? Ходімо на пагорб, – казала Жанна, або: ходімо в рівчачок, – і коли він, нарешті, збагнув її мову, то майже непритомнів від кожного слова.
– Ходімо до скирти, – звеліла Жанна, і тут він знов розгубився:
– До скирти? Де це?
– Дурненький, ми підемо до справжньої скирти, це тут недалечко, ось відразу кінчається ліс, а там поле і скирта. Хочеш?
– Хочу.
Вона взяла його за руку й повела як маля, а потім спинилася й навіть спитала, як у маленького:
– Ти не хочеш пісі?
– Ні.
– А я хочу, – сказала вона, відступила у темряву, і він почув шурхотіння, наче в торішньому листі кружеляла ящірка.
Жанна швидко перевела його через ліс до поля, бо в неї очі були темніші за ніч, і через те, мабуть, темрява не була їй страшною.
А там уже він і сам угледів скирту, стояла вона серед поля, мов хата, і берегла у лоні своєму тепло.
Вілен вигріб у соломі затишне кубельце, озирнувся до Жанни й побачив, як у неї в руці тьмаво зблиснула довгошия пляшка шампанського.
– А тепер можна й за любов, – сказала вона. – Тепер… можна.
2
«Де я?»
Скісне вранішнє сонце било прямо межи очі, але було таким холодним, що Віленом тіпала трясця. Гостро блищала стерня, на ній там і там ворушилося вороння, видзьобуючи втоптане в землю зерно, далі чорніла смужка лісу… а до конференції лишалося сорок чотири хвилини.
«Де я?» – знов затріщало у Віленовій голові, і він аж скривився від болю, коли почув пришелепкувату відповідь:
– У скирті. Хіба не бачиш?
Вілен Покотило важко повів очима: ніде нікого. То обізвалася ота друга голова, яка вгніздилася всередині цієї, що зверху, хоча й була більша за неї. Верхня от-от мала репнути, як зелена шкаралупа на горіхові-лузанцеві.
– Бачу, що в скирті, – з докором сказала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.