Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

Що в папці? Рапорт поліцейського, зізнання свідка, якогось Йосипа Шевця, що, збираючи весною журавлину, вийшов просто на мертве тіло, нічим не прикрите, протокол судового лікаря, написаний, видно, лівою ногою, одна гільзочка від пістолета, а калібр його сім і шістдесят п'ять сотих. Ну, і аркушик бруднуватого паперу, на якому чорним по білому:

«Прощайте, люди. Прощайте і ви, мої родичі, що не повірили моєму важкому становищу і зволікали з тим, щоб допомогти мені. Маю ім'я Криштоф син Леона Висоцький. Завдяки неминучому, фатальному збігу обставин, вчинив у Кладно шахрайство й розтрату. Боюся не того, що за мною по п'ятах іде поліція. Від неї я втік би. Але куди втекти від власного сумління? Не хочу жити заплямованим і тому відбираю в себе життя».

І підпис з вензелями. І ніяких, до ясної холери, документів.

Збирався я вже й цю справу підмахнути, але шкребе щось у мене на душі. «Ні, — думаю чомусь, — морити цю справу ще ранувато».

Чому? А тому, що рани дві (в ямку на межі шиї і грудей, ту, де «душа живе», і в ліву скроню). Перше місце смертельним селяни вважають, а міщани, та ще й з претензіями на «культуру», — рідше. А ліва скроня? Лівша був, чи що? Потім, гільза одна. При тому ніде в справі ані слова про пістолет.

Ну, через державного асесора наказую з'ясувати справу про зброю, зробити розтин трупа. І телефоную в поліцію, чи не оголосили вони розшук такого й такого шахрая й розтратника.

Не встиг чашечки кави випити, з комісаріату доповідають: зброї при тлінних останках не знайшли (сам мертвий занести кудись, звичайно ж, не міг, отже, підібрав хтось, і тепер чекай нових ексцесів, якщо вона, зброя, до поганих рук потрапить).

Баритися тут не було чого. Замовив машину (пам'ятаю як зараз, що німецький «мерседес-бенц») і їду в повітову комендатуру в милій компанії судді, слідчого, керівника слідчої бригади і двох поліцаїв. Ідемо на місце події. Спинилися, пригадую, на узліссі і попрямували на місце події. Поліцай тикає пальцем у місце, на якому, «здається», знайшов останки той селянин.

— Як лежав?

— Головою ось сюди, до того малого урвища. І кисть однієї руки звішувалася з нього.

Глянув я вниз — за два метри внизу драговина. Та не така, на якій комонник росте, а отже, з обережністю пройти можна, а та, що зелененький такий килимок, а в поодиноких його розривах — щось на зразок щойно замішеного рідкого цементу. Якщо відкинув руку після пострілу, то до страшного суду того пістолета ніхто не знайде. І саме такий розрив на цьому місці.

— Ліва рука була відкинута?

— Гм…. дайте подумати… Ні, права. Права була відкинута.

«Що ж він, — думаю, — через голову стріляв? Або, пробивши скроню, акуратно переклав пістолет у праву, будучи практично вже мертвим, і тільки тоді руку відкинув? Не клеїться щось».

Ну, і на місці поспішали. Повірили занадто записці. Це не те, що тепер (хоч і тепер зрідка трапляється), коли в такому випадку такий тарарам зчинять, що не тільки весь кримінальний розшук, але й в усіх чортів у пеклі все ходором ходить.

Словом, ані сліду, ані пістолета, ані другої гільзи (зрештою, таку дрібницю легко й загубити весною в глиці та опалому осінньому листі, а тут якраз почав облітати зимовий дуб — густими шатами в повітрі, густим килимом — на землі).

Так от, поцілували ми на стрісі солому та й повернулися додому.

А тут і висновок розтину. Дві вогнепальні рани: грудної клітки — трохи згори вниз, справа наліво (нічого собі лівша!), і голови — од лівої скроні вгору, і куля в черепі. Перша рана — міг би ще і двадцять хвилин жити, друга — відразу б втратив свідомість. І — ось що таке ця клята магія загальної упередженості, загальної думки, загального переконання, загального помилкового погляду, холера б їхній матері, — лікар робить висновок, що «не виключає самогубства».

Ну, перший постріл, ясно, навіть типовий для самовбивць у розумінні напрямку кулі. Але щоб іще умудрився перекласти пістолет у ліву руку та другий раз — це так само рідко, як у самурая, коли робить харакірі. Два чи три випадки за всю історію Японії, коли розрізав живіт не тільки зліва направо (чи як там), але й знизу вгору.

Ні, щось не так. А тут телеграма, що службовець фірми такої й такої двічі вдався до шахрайства на оптових поставках товару (вважай, п'ять тисяч золотих у кишені) і з початку липня минулого року привласнив ще три тисячі. Як на той час — великі гроші. От коли по-селянському рахувати — то це чотири тисячі пудів жита, сто дуже хороших і вісімдесят елітних, чистопородних корів, сорок дуже добрих коней.

«Що ж це ти, — думаю, — хлопче, не мучило тебе сумління, коли шахраював, а тут тобі тільки жити, смажені гуси самі в рот падають, а ти раптом каятися почав? Та й не треба було боятися, бо сплатили родичі твою суму, про що самовбивця, після втечі, не знав (а чому тоді на їхню черствість посилатися?)».

Фотокартки розіслали. Тітка Висоцького сказала, що напевне ідентифікувати племінника не може, давно бачила (мила патріархальність сімейних відносин!), але цілком може бути, бо і тип на фото, і племінничок — обидва щербаті, нема двох передніх зубів. Цілком як у мудрій нашій казці, коли ведмідь одірвав одному нашому співвітчизнику голову, а сусіди задумалися, чи була в того голова, чи ні, і, нарешті, вирішили звернутися до жінки безголового. Відповідь тієї була точно така, як у тітки: «Вранці, коли капусту сьорбав, то борідка теліпалася, а чи була голова, чи ні — не пригадаю». І ще пізнала ця мудра дама куртку лісника, яку племінник з якогось капризу часом носив.

Викликали її особисто — висновок не кращий: «Мабуть, що він, але дуже змінився».

— Особливі прикмети були?

І знову довелося тлумачити, що це таке.

— Авжеж, — зраділа вона, — слід після того, як вирізали апендикс.

Подивилися — є шрам, цілих дванадцять сантиметрів завдовжки. Вона вже хотіла йти, але тут мені ніби стукнуло:

— Коли йому вирізали відросток?

— Ну, добре не знаю («була голова чи ні»), але років сім-вісім тому.

— З якого часу цей шрам? — це до лікаря.

— Ну, труп навіть на