Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

ні солі, ні заліза, ні цегли, лиш кілька жмутів бур’яну. А під огорожею була гуртівня, яку, очевидно, орендували в заводу. Тому я пішла назад до довгої будівлі, де під дашком сушили сіль на ґумовій стрічці конвеєра. Поза стрічкою понабивалась, наче сніг, сіра запилюжена сіль, і всюди росла трава. Чи працював конвеєр — невідомо, бо все було вкрите іржею, а дошки геть старі, ледь обстругані, все стулене абияк. У дверях споруди, над якою здіймався дим, стояв дядько зі знудьгованим виразом обличчя. Я спитала, чи можна увійти досередини і подивитись, бо я пишу статтю про сільзаводи. Та йому було байдуже, чи пишу я, чи не пишу, аби людина була хороша. І я вперше побачила, як варять сіль! Дядько називався не солевар, не жупник, а оператор. Він охоче показав мені процес, який не змінився за сотні років. Два казани з ропою, що, може, мали років сто, з яких вигрібали лопатою сіль, очевидно, на ту саму стрічку-конвеєр, що я бачила. Дядько навіть дозволив мені помішати сіль, що парувала. Він сказав, що зараз варять на електриці, а колись на дровах. І я здогадалася, що сюди приїжджають часом екскурсії, і він їм розповідає те саме, що й мені. Він показав, як насоси качають ропу, як вона подається до чанів. Ото і весь процес. Цікавий дядько. Дуже спокійний, ні на що не нарікав, тобто на занепад солеварного промислу в Дрогобичі. А я не хотіла йому казати те, що знала. Що нема сенсу добувати сіль в Дрогобичі, коли на Донеччині тієї солі, правда, з домішками гіпсу, вистачить на пів земної кулі. Колись за сіль велися війни, а тепер вона втратила статус стратегічного продукту. Тепер у нас нафтові війни, але й вони минуться. Втім, люди завжди знайдуть за що воювати.

Чула я також, що донецькі викупили завод, щоб знищити конкурента, хоча дрогобицьку сіль цінують споживачі. Монополія, глобалізація знищують традицію, людські стосунки, і ніхто не намагається чинити опору. Місцеві чиновники за гроші продадуть навіть ратушу, аби побудувати для себе маєток на околиці міста. Вони вступлять у зносини з самим дияволом задля власної вигоди.

Тоді я не думала так, як думаю зараз. Мені тепер здається, що глобалізація — хибна за своєю суттю. Люди повинні жити невеликими общинами, згідно звичаїв, і не доводити економічні зв’язки до абсурду, коли в Африці вирощують квіти і везуть за 6 тисяч кілометрів продавати, чи коли оселедець ловлять у Швеції, а пакують в Китаї. Все це виглядає як дитяча забава, доки не побачиш закинуті заводи й фабрики, за якими не лише зневага до людського капіталу і тотальне безробіття, а й розбиті серця, зневірені душі й сон розуму. Хай би воно все потрохи працювало, модернізувалось, можливо, з часом і почало би давати прибуток…

Я спершу не помітила сад, який теж належав колись до території заводу — старий яблуневий сад, як у Добромилі і Долині. У глибині його стояв дуже красивий будинок дирекції, схожий на лісничівку, а ще вище будинки, де колись мешкали службовці сільзаводу, може, й зараз мешкають їхні нащадки, хоча навряд чи вони розуміють, як важливо зберегти завод, і що його треба захищати, бо це талісман індустріального Дрогобича, початок його добробуту, гордість, бо це найстаріше промислове підприємство в Україні. Я для того, власне, й приїхала, щоб подивитись на Дрогобич збоку. Я так роблю часом у Львові, де мешкаю. Бо тільки так можна помітити і знешкодити внутрішнього ворога.

Останнє, що я побачила, коли від’їжджала з Дрогобича із залізничного вокзалу, була наркоманка, худюща як скелет. Вона тримала в руках пластикову склянку з чаєм і тремтіла від холоду. Хоч день був дуже теплий і погідний…

2013—2014 pp.

Інформація видавця

ББК 84(4Укр)

П 12

В оформленні книжки використано світлини Андрія Кіся, а на обкладинці — Галини Пагутяк зі Скелівки

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

© Галина Пагутяк, 2014

© Василь Габор, автор проекту, 2014

© Андрій Кісь, худ. оформл., 2014

© ЛА «Піраміда», 2014

ISBN 978-966-441-362-3

Зміст

Передмова …7

Довкола Урожа: Дика груша на сонячній горі. Вербовий потік. До витоків Бистриці. Старі дороги. По селах. Опака. Залокоть. Підбуж. Сторонна. Нагуєвичі. Вниз по річці: Винники, Ступниця, Велика і Мала Озимини …11

Довкола Добромиля: Добромиль. Магічний театр Добромиля. Добромильський монастир. Село Спас. Лаврів. Саліна. Годинник Добромиля. Боневичі. Нове Місто. Скелівка (Фельштин). Муроване —Ляшки Муровані. Стара Сіль. Хирів …57

Самбір …98

Судова Вишня …105

Городок …109

Мостиська …112

Комарно …115

Щирець …119

Бібрка …122

Кам’янка-Бузька …127

Белз …131

Рава-Руська …135

Броди …140

Журавно …145

Миколаїв …149

Прийма …152

Стільско …155

Ілів …160

Дунаїв …162

Гірське — Горуцьке …168

Соколів …172

Борислав …175

Дрогобич …185

ПРИВАТНА КОЛЕКЦІЯ

Серія заснована у 2002 році

Літературио-художнє видання

Галина ПАГУТЯК

СЕНТИМЕНТАЛЬНІ МАНДРІВКИ ГАЛИЧИНОЮ

Видавець Василь Гутковський

Художнє оформлення Андрій Кісь

Комп ’ютерне верстання Роман Івах

Літературний редактор Наталя Трояк

Здано на складання 25.06.2014 р. Підписано до друку 10.07.2014 р.

Формат 60x90/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 12,25. Обл.-вид. арк. 12,86. Замовлення № 516.

Літературна агенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006, а/с 10989. м. Львів, вул. Плугова, 6.

тел./факс: (032) 235-53-28

e-mail: piramidabook@ukr.net

www.piramidabook.com

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛA «ПІРАМІДА», свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.

Пагутяк Галина.

П 12 Сентиментальні мандрівки Галичиною / Галина Пагутяк. — Львів: ЛА «Піраміда», 2014. — 192 с.

ISBN 978-966-441-362-3

Примітки верстальника

Перелік помилок набору, виявлених і виправлених верстальником

С. 59: Я ще пару разів питала, поки йшла [черз] => через річку Вирву, повз каплиці <…>

С. 90: [Прижджаючи] => Приїжджаючи зранку на головний вокзал, я ніби грала в лотерею: сідала в той автобус, що був раніше.

С. 96: А потім — двадцять років неспокою, а коли життя тільки почало [надагоджуватися] => налагоджуватися — друга війна.

С. 137: Я піднялася аж на горище, а звідти знову зійшла вниз і опинилась на [втурішньому] => внутрішньому подвір’ї, де був колись священний сад, а зараз буяли бур’яни.

С. 141: