Читати книгу - "Ляля"

* * *

— Я? — каже мама. — Звісно, що я ненавиділа свого брата. Як будь-яка старша дитина. Одного разу мама увійшла до кімнати й застукала мене з виделкою в руках. Я хотіла виколупати йому оченята.

* * *

Тут, безвідносно, підходить це до решти чи ні, врізається розповідь про доктора З., неймовірно — як завжди підкреслює бабуся — вродливого гінеколога: смаглявого, чорноокого південця з копицею сивого — хоч йому щойно виповнилося тридцять — волосся. Під час повстання, у схроні в якійсь варшавській кам’яниці, він приймав пологи у своєї дружини. Кесарів розтин. Дезінфікував коньяком, а різав кишеньковим ножиком. Дружина й донька вижили, але він посивів, точнісінько як дідусь Брокль перед царським екзекуційним загоном.

* * *

Мені невідомо, скількох людей убив дідусь Карпінський — під час повстання, раніше, у партизанах, а може, і пізніше, під час визволення табору? — дідусь Денель з палуби свого корабля збив чотири літаки, за це отримав орден «Virtuti Militari». Явно мав на сумлінні — ну, скількох же? Вісьмох, дванадцятьох людей? Один з літаків поцілив у бомбу так, що вибухнув у повітрі; інший упав на поблизьку луку. У перерві між обстрілами поляки пішли на розвідку; обшукали обгорілий корпус — пілот загинув, як і решта екіпажу, але під одним із сидінь лежала непочата пляшка коньяку і шоколад. «Коньяк ми забрали собі, шоколад віддали морякам». Чи застрелили вони когось, дивлячись просто в очі, чи перерізали горлянку, чи лише посилали кулі далеким фігуркам?

* * *

Бабуня саме читала якийсь літературний журнал — це було через кілька місяців після других пологів — коли почула з дитячої кімнати пронизливий, сповнений непідробного жаху, крик. Кричав мій дідусь, узагалі справжній герой, який багато чого зазнав, отож, справа була явно серйозна. Перелякана бабуся побігла до манежу, а там моя мама (насправді їй було не більше, ніж півтора року) розмазує собі по голові гівенце, на що дідусь дивиться, мов на дантейську сцену, і кричить, кричить.

* * *

— Злидні були страшенні, — розповідає бабуся, точніше, розповідала раніше, коли ще щось пам’ятала, — отож дідусь брав страшенно багато різних замовлень, гарував як віл. Пригадую, одного разу я побачила на вулиці когось, убраного точнісінько як Зиґмусь, але якогось такого змарнілого, зіщуленого, що ледве тюпав. Дивлюся — аж це Зиґмусь. «Бігом, — кажу, — марш додому, найближчими днями жодних замовлень, бо ти ноги простягнеш». Проте він однаково без кінця їздив своїм мотоциклом то туди, то сюди, заліснював, робив винаходи, отримував добові, але коштів і далі бракувало. Якось забракло грошей, щоб твоїй мамі, якій було тоді чотири роки, купити маленькі червоні чобітки (правда ж, неймовірна сила бабусиної оповіді? Це вона досі живе тими хвилинами, що трапилися півстоліття тому, коли бабуня виходила із крамниці з вивіскою «Швець», «Черевики» чи, може, «Взуття» засмученою, бо не купила червоних чобітків, а самі ж червоні чобітки, маленькі червоні чобітки для чотирирічної дівчинки стояли на вітрині, навіть не підозрюючи, що колись перетворяться на порохно, як чоботи Карла Великого чи сандалії Олександра, а про них і далі читатимуть книжку, видану тисячею чи й двома тисячами примірників...) І тоді дідусь покинув курити. Сів за столом, підрахував, скільки щомісяця витрачає на сигарети, сказав: «Не може бути, щоб я не зміг купити донечці черевики», викурив останню, заховав пачку до шухляди (щоб спокушала, щоб була під рукою) і більше не закурив до кінця життя. А Аля, перша дружина, так на нього нарікала, мовляв, лише «карти й піанола, карти й піанола»... і не хотіла мати від нього дітей, бо вважала його вічним хлопчиськом, який ніколи не доросте до такої відповідальності. Ха.

* * *

— Бабуня дідуся страшенно пригнічувала, правда, мамо? — радше стверджую, ніж запитую я.

— Ні, що ти, — заперечує мама.

— Яке там «що ти»? Бабуня керувала цілим домом, розпоряджалася, чим тільки могла, влаштовувала скандали через розбиту склянку чи переварену картоплю, а коли він нарешті сідав до шахів з нашим татом або з тим паном...

— «Кохасем»?

— Саме так, із «кохасем». Уже те, як вона його називала, свідчить, що не дуже любила, що він приходив грати в шахи... отож, коли дідусь сідав до шахівниці, то відразу лунало: «Зиґму-у-усь», і бабуня кликала його, щоб він забив якогось гвіздка, помив посуд чи зробив ще щось необхідне. Я це чудово пам’ятаю.

— Ну, та-а-ак, але ж дідусь мав багато вільного часу, різні хобі...

— Багато вільного часу! Ти говориш як бабуся. І що ж, наприклад, він робив у цей вільний час?

— Фотографував, полював... бабуня в те не втручалася.

— Фотографував він, бо цього вимагала його робота, пильщиків, різних совок та інших шкідників, а коли зробив знімок бабусі, то вона лаялася, що в неї завелика... ну, — я роблю промовистий жест, — що він не вловив її неземної вроди в повній красі.

— А полювання?

— Та скільки там того було? Раз на місяць, зрештою, він дуже швидко те покинув, щойно застрелив сарну.

— Ні, — уточнює мама, — коли застрелив сарну й побачив, як в неї течуть сльози, то припинив стріляти сарн. Але на кабанів ще трохи полював. Інша справа, що рідко, і щоразу бабуня погоджувалася на це зі скрипом. Як на шахи з «кохасем».

— А пам’ятаєш, як він засинав перед телевізором, а бабуся гукала: «Зиґмусь, іди спати, Зиґмусь!»

— Звичайно. А тато бурмотів: «Я ж не сплю, я метляю ногою»; виробив таку звичку, коли дрімаючи, ворушив ногою, щоб ніхто не здогадався.

— Якби бабуся не була деспотичною, то не виробив би. Та слід сказати, що коли обоє слухали шопенівські конкурси й сперечалися, хто грає краще, а хто гірше... — тут я на мить замовкаю, — ах, тоді вони були просто надзвичайні.

— Ну, знаєш, дідусь гарно грав. Дуже гарно. Пам’ятаю з дитинства. Перестав після менінгіту, насилу з цього видряпався.

— Це тоді, коли він заразився від зубрів?

— Ну, не від самих зубрів, а через кліща. Так. Це була дуже важка форма менінгіту, він ледве вижив. Побачивши його в лікарні, бабуня мало не знепритомніла.