Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

з лівої руки, старий штукар, папа, жебрак з власної волі, тінь, сумлінний духом, похмурий віщун та осел. А найбридкіша людина нап'яла на себе корону й підперезалася двома багряними поясами,— вона, як і всі бридкі, любила гарно вдягатися. Посередині цього сумного товариства стояв Заратустрин орел, скуйовджений і стривожений, бо йому доводилося відповідати на чимало такого, на що його гордість не мала відповіді; а мудра змія висіла в нього на шиї.

Все це дуже здивувало Заратустру, відтак він з поблажливою цікавістю розглянув кожного гостя зокрема, читаючи, що в них у душі, і знову дивуючись. Тим часом присутні підвелися з місць і шанобливо чекали, поки Заратустра заговорить. Заратустра ж почав так:

— О безпорадні! О дивні люди! Отже, це ви благали порятунку? Тепер я вже знаю, де шукати того, кого я марно шукав сьогодні,— вищу людину:

ця вища людина сидить у моїй власній печері! Чому ж я дивуюся! Хіба не сам я привабив її сюди медовими офірами й підступними принадами свого щастя?

Однак здається мені, ви, що благали порятунку, не пасуєте одне одному,— сидячи тут разом, ви породжуєте в кожному серці тільки неприязнь. Спершу повинен прийти той,—

той, хто знову навчить вас сміятися, той добрий, веселий заводіяка, танцюрист, вітрогон і паливода, якийсь старий дурень,— як ви на це?

Та вибачте мені, безпорадні, що я звертаюся до вас з такими нікчемними словами, воістину, не гідними таких гостей! Ви ж не здогадуєтеся, що надихає моє серце,—

це, даруйте мені, ви самі й ваш вигляд! Бо вигляд безпорадного будь-кому додає мужності. Будь-хто вважає себе досить сильним, щоб розрадити безпорадного.

Мене ж цією силою, мов добрим дарунком, наділили ви, мої високі гості! Який же ваш дарунок доречний! Гаразд, не гнівайтеся, що і я запропоную вам дарунок.

Тут моє царство й мої володіння,— а все моє цього вечора й цієї ночі має належати вам. Вам слугуватимуть мій орел та змія, а моя печера стане місцем вашого відпочинку!

Біля мого вогнища ніхто не повинен впадати у відчай, в своїх мисливських угіддях я кожного захищаю від його диких звірів. І передусім я пропоную вам — певність!

А потім — свого мізинця. А коли вже матимете його, тоді беріть усю руку і, що вдієш, на додачу серце! Ласкаво прошу, вітаю вас, дорогі гості!

Так казав Заратустра й сміявся з любові і злості. Після привітання гості вдруге вклонилися й шанобливо мовчали, а король з правої руки від імені всіх відповів:

— По тому, як ти, Заратустро, запропонував нам руку і привітав нас, ми впізнаємо в тобі Заратустру. Ти принизився перед нами, майже образив нашу повагу до тебе,—

та хто б зміг, як ти, принизитись із такою гідністю? Вже тільки це напоумлює нас, приносить втіху нашим очам і серцям. Вже тільки щоб подивитися на це, ми б охоче здолали ще вищі гори. Прийшли ми, власне, як спраглі видовищ, бо хотіли побачити, що просвітлює засмучений погляд.

І ось ми вже не благаємо порятунку. Наші душі й серця вже відкриті й зачаровані, ще трохи — і наша мужність набереться завзяття.

Ніщо на світі, о Заратустро, не зростає з такою радістю, як високе, міцне жадання: це найкраща в світі рослина. Одне таке дерево прикрашає ввесь краєвид.

О Заратустро, той, хто росте, як ти, немов пінія: високий, мовчазний, твердий, самотній, міцний, гнучкий і владний,—

зрештою, такий, що могутнім зеленим гіллям утверджує своє владарювання, суворо запитує вітри, негоди й усе, споконвіку притаманне висотам;

І ще суворіше — всевладний і всепереможний — відповідає; о, хто б не здолав високі гори, щоб тільки глянути на те дерево?

Під твоїм, о Заратустро, деревом знаходить собі втіху засмучений і недолугий, побачивши тебе, занепокоєний набувається певності, його серце зцілюється.

Воістину, тепер до твоєї гори й дерева спрямовано чимало поглядів, усі прагнуть пізнати тебе, і чимало людей уже запитує: хто такий Заратустра?

А ті, кому ти краплинами вливав у вуха мед своєї пісні, всі зачаєні, самітники й усамітнені вдвох воднораз заговорили до свого серця:

«Чи живий іще Заратустра? Жити більше не варт, нам усе байдуже, все марне, якщо з нами не буде Заратустри!»

«Чому не приходить той, хто так давно возвістив про себе? — запитує чимало людей.— Може, його поглинула самотність? Або ж ми самі повинні прийти до нього?»

А тепер таке, що сама самотність порохнявіє та завалюється, немов могила, яка провалюється і не може приховати своїх мерців. Усюди видно воскреслих.

Довкруг твоєї, Заратустро, гори тепер здіймаються дедалі вищі хвилі. І хоч яка висока твоя висота, чимало хвиль таки достане до тебе,— твоєму човнові недовго лежати на сухому.

І те, що ми, безпорадні, тепер прийшли до тебе в твою печеру й позбулися розпачу,— тільки свідчення і знамення, що в дорозі до тебе ще кращі;

бо в дорозі до тебе сам він, останній послідок Бога серед людей, тобто всі люди з великою тугою, великою огидою, великою досадою;

всі, хто не хоче жити, якщо знову не навчиться надіятись, якщо тільки не перейме від тебе, о Заратустро, великої надії!

Так сказав король з правої руки й схопив Заратустру за руку, щоб поцілувати, однак той ухилився від тієї шаноби й злякано, мовчки й несподівано відступив, немов полетівши в далеку далеч. Та за мить він знову був серед гостей, дивився на них ясним, допитливим поглядом і казав:

— Гості мої, о вищі люди, хочу поговорити з вами по-німецьки й чітко. Тут, у цих горах я чекав не вас.

(«По-німецьки й чітко?» Збави Господь! — сказав тут убік король з лівої руки.— Видно, що цей східний мудрець не знає милих німців!

Таж він має на увазі «по-німецьки й грубо» — ну що ж! Як на сьогодні, це не найгірший смак!»)

— Нехай усі ви воістину вищі люди,— вів далі Заратустра,— та для мене ви не досить високі й сильні.

Для мене, тобто для невблаганного, що мовчить у мені, та не завжди мовчатиме. Якщо ви й належите мені, то все ж не так, як моя права рука.

Бо хто, як ось ви, стоїть на хворих і хирлявих ногах, той, свідомо чи несвідомо, передусім хоче, щоб його щадили.

та я ніколи не щадив ні своїх рук, ні ніг, не щадив і своїх воїнів: тож яка може бути з вас користь у моїй війні?

З вами я занапастив би будь-яку перемогу. А чимало