Читати книгу - "Інтернат"

Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив. Просто потрібно швидше повернутись додому, облишити нарешті це ходіння колами чужої біди, швидше додому, швидше. Паша прискорює крок і помічає, що військові теж пожвавлюються, зриваються з місця, біжать, обганяючи їх, щось сторожко вигукуючи в чорне повітря. Пашу враз охоплює паніка. Що таке, думає, що сталось, куди вони всі? І теж біжить слідом за всіма, намагаючись утримати малого за руку. Біжать мокрим знервованим натовпом, штовхають одні одних у спини, працюють ліктями, рухаються вперед, все нервовіше й нервовіше. І вибігають на площу, і наштовхуються на стіну з темних спин: далі бігти нікуди, площа забита народом. Лікарня, згадує Паша, міська лікарня — двоповерхова будівля з червоної цегли. Вікна побиті осколками й заліплені плівкою. Вікна горять у ніч, і здалеку лікарня схожа на лайнер, що повільно, не поспішаючи, йде на дно. Натовп хитається, мов очерет на вітрі, Паша пробує вибратися, але ззаду напирають ті, що підійшли пізніше, підтискають їх, підштовхують уперед. І тут збоку заїжджає «камаз», без лобового скла, з відкритим кузовом, і водій щось люто кричить, так люто, що натовп розходиться, подається назад, уступаючи дорогу. «Камаз» проповзає натовпом, ближче до лікарняного корпусу, натовп знову насуває, Пашу з малим виштовхують уперед, просто під машину. Із лікарні вибігають четверо з ношами та прориваються до кузова, відштовхують тих, хто стоїть ближче, ті штовхаються у відповідь, кричать, сваряться, але не розходяться, ніби чекають на щось важливе. Хтось опускає залізний борт — і тут виявляється, що машина вантажена пораненими, і скільки їх там — не порахуєш. Паша стоїть зовсім близько, розглядає впритул мокре гнуте залізо, воду всуміш із кров’ю, розглядає черевики, якраз на рівні очей, чорні підошви, підбиті залізом, просто на металевій долівці, на холодному металі. Хтось застрибує нагору, приймай, кричить, приймай, блядь, не спи! — і Паша розуміє, що кричать саме йому.

— Шо? — питає. — Шо таке?

— Тримай його! — кричать йому згори. — Блядь, тримай його.

— Як?! — панікує Паша.

— За ноги, блядь! — кричать йому.

Паша різко скидає рюкзак, передає малому.

— Чекай мене тут! Зрозумів? Чекай!

Малий киває головою, мовляв, давай, не хвилюйся, я тут. Паша підхоплює того, що лежить ближче до нього, тягне за берці.

— Куда?! — чує згори. — Куда, блядь! Не цього! Іншого! Бери іншого! Живого!

Спочатку Паша не розуміє, про що йдеться, і тут до нього доходить. Він різко відпускає берці, вони глухо стукаються об залізну долівку. Автоматично дивиться на руки, чи немає крові. Але згори йому знову кричать:

— Давай! — кричать. — Хулі ти спиш?!

Паша підхоплює руками інші берці, тягне на себе. Той, хто кричав йому згори — молодий товстуватий санітар, у камуфляжі й бронику, з хрестом із червоного скотчу, — підтягує пораненого за плечі, знизу його хтось відразу перехоплює. Тіло падає вниз, на руки бійців, Паша міцно чіпляється за берці, не даючи їм вислизнути. Незручно, важко, тісно, натовп хитається, але ніхто не відходить, доводиться топтатись чужими ногами, крок за кроком пробираючись у бік лікарні. Малого Паша вже не бачить, але помічає, як із кузова опускають униз наступного пораненого. Дорогу! — кричать попереду, дорогу, блядь! Крок за кроком рухаються вперед, просуваються, тягнучи цю ще живу ношу, сунуть до освітлених лікарняних сходів, піднімаються ними. Хтось прочиняє двері, швидше, кричить, сюди, швидше. Паша задихається, ледь не падає на сходах, не встигає за передніми. Два дорослі бійці тягнуть пораненого, підхопивши його попід руки, Паша біжить напівзігнувшись позаду, тримаючи його за взуття. Коридор лікарні теж заповнений військовими. Тепло, пахне брудним одягом і машинним мастилом. Мокра підлога вимащена глиною кольору крові. Лікарня бідна, неремонтована, стіни завішані мальованими від руки плакатами. Вікна забиті фанерними щитами, на масивних батареях сохнуть ганчірки для миття підлоги. У коридорі вздовж стін стоять ноші. На перших лежить старий військовий — голий до пояса, брудне тіло, давно не мита шкіра, кривава перев’язка в районі серця. Стоптані черевики, дерті камуфляжні штани. Очі заплющені: мабуть, спить. Або вдає, що спить. Неголений, перемерзла шкіра. Поруч із ношами на підлозі — криваве відро, далі коробки з гуманітаркою: схоже, занесли, поставили й забули. Тягнуть тіло далі, повз ще одні ноші, на яких лежить тіло, прикрите військовою курткою. Паша боязко приглядається: дихає, не дихає — не встигає зрозуміти, сунуть далі, один із передніх з носака прочиняє двері, затягують тіло до палати — шість ліжок, жодного вільного, двоє поранених лежать просто серед кімнати на ковдрах. У кутку хтось протяжно стогне, над ним нависає жінка в мокрому пальті, щось шепоче, заспокоює, плаче.

— Далі! — кричить передній, розвертаючись і перехоплюючи пораненого другою рукою. — Давай-давай! — люто кричить на Пашу.

Паша задкує, не випускаючи пораненого. Не може відчинити двері, зашпортується.

— Швидше! — кричать йому. — Швидше, блядь!

Розвертається, відпускає одну ногу, прочиняє двері. Випихаються назад у коридор, куди далі — Паша не знає, стоїть, роззирається, а в спину йому знову кричать: вперед, кричать, давай! Хулі ти став?! І Паша біжить коридором, тягне пораненого, відчуває, як люто сичать йому в спину, біжить, не знаючи, де йому зупинитись. Підбігає до наступної палати, з носака б’є у двері, зазирає всередину. Але там теж тіла на підлозі — брудні, вимучені, криваві, — лежать на матрацах, на ковдрах, на бушлатах, немає куди ступити, тому він біжить далі, тісним коридором, де хтось підпирає стіну, хтось робить сам собі укол, сидячи на підлозі, комусь перебинтовують голову, на Пашу ніхто не зважає, тож він прокладає грудьми дорогу, прокладає шлях, бачить попереду худого чоловічка в білому халаті. Лікар, розуміє, точно, лікар.

— Ей! — кричить. — Ей! Уважаємий!

Уважаємий озирається — і Паша аж заточується: білий лікарський халат залито кров’ю, і вигляд у нього — ну зовсім не уважаємий, ну аж ніяк не уважаємий. Але Паша дивиться на нього й повторює:

— Куда його, уважаємий? — маючи на увазі свого пораненого.

І лікар — помітно, наскільки втомлений, вимотаний, навіть уявити страшно, коли востаннє спав. І йшов, вочевидь, десь забитись у куток і перележати, перечекати, поспати бодай двадцять хвилин. І на Пашу дивиться